Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

– Але ж то Богун! – заперечую я. – Вважаю, що в нашому випадку недалекоглядно затято домагатися свого. Найкраще тимчасово відступити, зачаїтися, начеб зазнати поразки.

Отак собі спілкуючись та сперечаючись на горищному сіннику, ми зрештою доходимо до колективного висновку: у ситуації, що склалася, Яремі залишається взяти ноги на плечі й накивати з Помідорівки п'ятами!

Під час нашої «козацької ради» шал грозової напруги поступово спадає, злива вщухає. Ще перекочується небом, проте чимраз віддаляється розлоге бурмотіння грому. Скрізь поширюється запах матіоли. Немовби акомпануючи нашій одностайності, за садом танцює затяжний, начеб замислений, червневий дощ.

Колись мені впав в око вірш-варіація Михайла Саченка, що складався лишень з одного слова – «дощ», вимовленого в різних ритмах і з різними інтонаціями. Я ненавиджу дрібний дощ. Не то щоб він грав мені на нерви, але коли я споглядаю краплі, що повільно тягнуться шибою, мене хапають дрижаки. Хочеться вийняти з шафи кофтину і щільно в неї загорнутися.

…Дощ із Дощівною

Сиділи край хмари

Гралися в піжмурки. —

спостеріг колись Володимир Дрозд.

Глава 15

МИЛЬНІ БУЛЬБАШКИ ЧУЖОГО ЛИХА

Надвечір з райцентру, обдаючи гарячою курявою путівець, дзижчить на старезному мотоциклі Яремина малжонка Калина, русява й рум'яна ставна жінка, що зовні трохи скидається на дорослу ляльку. Взірець хуторянської приваби. З коляски її допотопного «драндулету» виглядає рогозяна верейка, а з неї стирчать духмяні паляниці для мамчиних свиней, що рохкають у сажі.

Ми чатуємо побіля замшілого вориння, рясно обвитого крученим паничем. Згідно з нашою операцією «Затримання», яку ми спланували на «саміті», зупиняємо молодичку. Змовниць- ки запрошуємо її до невеличкої альтанки під горішиною, і вже там, під ґелґотання гусей та кахкання качок (бо ж став недалечко) розповідаємо подробиці недавньої колотнечі. Затим «нокаутуємо» категоричним суворим вердиктом: її чоловік, Ярема, мусить дати драла з хуторця світ за очі.

Усвідомивши своє лихо, Калина кліпає вологими віями. Я не втішаю її, бо розумію, що наразі сльози – то її ліпші ліки.

Молода жінка погоджується. Вона безгучно просочується до батьківської хатини, тремтячими руками витягає з комода непоказні пожитки свого чоловіка і складає їх у невеличку торбину з тканого паперу. Поспіхом пхає до нагрудної кишені його єдиної парадної сорочки худу папушу грошей.

Повертаючись до нас, вона рвучко цілує свого благовірного в шорстку неголену щоку (коли ще доведеться стрітися?), проте супроводжувати його за околицю не насмілюється, адже панічно страхається батьківського гніву. Тож до самої автотраси за Яремою про всяк випадок, начеб ненароком, віддалік, у високому рясті, тихою ходою плуганить Сліпий Кіт.

– Печериці! – раптом горлає цей котячий пройдисвіт, взрівши під якимсь деревом руду низку грибів. Притьмом кидається їх збирати й там, де лисніє вузька стежка, стрімголов мчить в ліщинові хащі, де шурхочуть нявки. Тож тепер Яремі доводиться сам на сам визначати: пан він чи пропав.

А ліс і справді надимається й бубнявіє грибами, помереженими тремтливим павутинням зі срібним вкрапленням роси.

Ледь видершись із мильних бульбашок стороннього лиха, я зрештою повертаюся до розв'язання власних дошкульних проблем. Висмикую з-під обважнілих від дощу кущів свої важкі торби і вже без пригод чимчикую второваною стежиною: повз старий колодязь, крислату шовковицю, уздовж підсліпуватих шиб занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою – до кострубатої жерделі, де на короткій прив'язі стоїть-переминається з лапи на лапу вкрай зголоднілий Рекс.

На путівці зустрічаю босоногого (його капці безнадійно порвалися) Малого Юрася. Знудившись від бездіяльності, він метляється то в один, то в інший бік і щось собі мурмоче.

– Ду-ду-ду! – це Малий Юрась, кумедно випнувши губи, дме у вигадану дудку.

Мені вельми припадає до серця цей клаповухий хлопчак. Приваблює його здоровий глузд і дитинні, не зіпсовані почуття.

Наразі погляд у Малого Юрася похмурий, начеб він не в доброму гуморі. Виявляється, що одразу ж після сніданку сп'яніла Брабра, грюкаючи та скрегочучи залізними засувами, замкнула хату зсередини й заснула, і ще й досі дає богатирського хропака. Вона зачинилася інтуїтивно, ненавмисно, через те, що її рука намацала та звично, по-хазяйському, повернула ключ. І як хлопчак не тарабанив, так і не спромігся потрапити додому. Відтак і вештається хуторцем, гайнуючи час, а мав би дивитися по «телеку» довгоочікуваний мультик про Микиту Кожум'яку, а затим американський анімаційний серіал «Скубі Ду».