Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

– Невже рідна матінка Свиридкова ніц не побивається, що в сина немає ні постільної білизни, ні піжами, навіть вафельного рушника? – риторично цікавлюся я в Сліпого Кота. – Хіба таким вона вбачала майбутнє, коли народжувала його? Невже її обтяжить хоч вряди-годи навідатися до свого, нехай вже дорослого, сина з горнятком розсипчастої, присмаченої салом, каші або полумиском наваристого супу?

– Еге ж! Подейкують, що колись вона таки нав'язала вишкребкові свою набридливу опіку, – надриває горло реготом Сліпий Кіт, аж за боки береться, і я по його зубах бачу, що він нещодавно добре пригостився мандриками з маком. – Коли у котрийсь раз наклюкалася як порося, і її середульший син, бездітний Гнат, з тріскотом випер її з хатини. Ось тоді розкошлана паніматка й припленталася до свого Молодшого, щоб було де «звалиццо» та п'янко «вирубиццо».

Сліпий Кіт знову радо сідає на свого коника й починає умисно спотворювати мову, самозабутньо перекручуючи слова неправильно дібраними закінченнями. Останнє речення взагалі скидається на італійське, та котяча фізіономія сяє таким невинним крутійством!

– А бодай тобі! – від почутого я просто спалахую люттю спалахую люттю. Зриваюся на ноги і прожогом лину до Пряникового Будинку. Засукавши рукава, починаю ревізію у своїй відпочивальні: розчахую навстіж дверцята платтяної шафи й вивертаю нутрощі додолу.

Невдовзі на підлозі жужмом виростають різномасті речі. Серед них: добротна пір'яна подушка; м'яке мережене запинало в дрібну клітинку; волохатий рушник з кольоровою облямівкою; комплект вживаної, але випраної постільної білизни; смугаста чоловіча майка; теніска-сафарі; парадно-вихідна сорочка з комірцем «баттен-даун»; літні жовтогарячі шорти; та інший крам: якісь там кепки, шкарпетки й кашне.

Під несхвальні вигуки й саркастичні коментарі Сліпого Кота я хапаю в оберемок усю об'ємну купу, пхаю її до полотняного джуту і, відсапуючись, тягну навпростець, не важко здогадатися, куди.

Глава 19

МАВПЯЧА ПРАЦЯ

Застилаючи Свиридкові Молодшому постіль на кульгавому тапчані, «розмальованому» сумнівними жовтуватими патьоками, я на мить зупиняюся. Мене раптом охоплює бажання випростатися на весь зріст і голосно заспівати « За світ встали козаченьки ». Гримнути так, щоб ця маршово-похідна пісня лягла на повну широчінь голосу й солодко різала всередині. І, найголовніше, щоб вона спромоглася вдихнути в це недолуге горе-господарство присмак нового, гідного життя. Чом ні? Адже коли душа переливається з голосу на спів, вона здатна творити дива.

Я по-боксерському збиваю пір'яну подушку, дбайливо розпрямляю мережене запинало у дрібну клітинку, як у музейній експозиції розкладаю на тапчані волохатий рушник з кольоровою облямівкою та одежу, яку я разом з усім цим принесла.

Павук з довгими колінчатими лапами, що похмурим буркотуном висить у кутку, лякливо й немовби осудливо спостерігає за моїми діями.

– Так отож, друже мій, – повчально звертаюся я до нього, – господарство вести – не павутинням трясти .

Затим я вдруге бігцем прямую до Пряникового Будинку. Цього разу примудряюся витягти зі схожого на контрабас буфету і приволокти до занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою дві каструлі, невеличкий чайник у жовтий горошок і неглибоку латунну миску з трьома тарілками. Картинно викладаю кухонне начиння на брудний берестовий короб побіля віконця. Сам короб обгортаю шматинкою барвистих шпалер. Прикрашаю порожньою сулією, декорованою бузковим ягелем. Що ж, зрештою доволі непогана ікебана виходить!

Двиготять напівзогнилі тесані дошки, які вже й забули, що колись називалися долівкою. Це я, радіючи з результатів своєї праці, хвацько вистукую підборами запального тропака. Іскринки блискучого пилу мерехтять довкруж. Звідкілясь випурхує ціла зграя молі.

Ге-ге-гей! Ще крапелинка, ще крихта фантазії й зусиль – і занехаяна присадкувата глинобитна халупа з рудою од моху стріхою розцвіте від нових порядків і звичок!

– Караул! Поліціанти! Грабують!! – чую знадвору комічні кривляння Сліпого Кота, що знай своє торочить. Наразі він, не інакше, вдає з себе фарс-мейкера. Однак я пропускаю повз вуха всі його фехтувальні випади.

– Ось би мені ще роздобути березового віника, поставити самовар на дровах, прикрасити шибки мусліновими фіранками та кинути на підлогу рисовий татамі, – захоплено фантазуючи, мрію я.

– І щоб не вивітрилося з голови: доріжку побіля ґанку виклади з бананових корок! – глузливо напучує мене, вже прокравшись до кімнати, Сліпий Кіт.