Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

– Я маю, чим розвіяти твою тугу, хлопче. Безжурність та веселощі вже зачекалися на тебе! – багатозначно повідомляю я. – Як влучно сказав один поет: « Пугач тугу пуга ». Сподобалося? Тоді прокажи ці слова скоромовкою сім разів щонайменше!

– Га-га-га, цьоцечко Малушо! – завзято регоче Малий Юрась, вилуджена горлянка.

Я роблю йому таємничі знаки й завиграшки заманюю його йти за собою.

Глава 16

ПАРАЦЕЛЬСИ МЦЕНСЬКОГО ПОВІТУ

Цвітуть жовтогарячі кульбабки серед бджолиного дзвону. Несамовито сюрчать коники, зумкотять настирливі мухи. Горлають когути, сокочуть кури, ґелґочуть гуси. Мекають кози, форкають і пирхають коні. У мураві височіють незліченні башти мурашників. Млосно пахтять будяки. Від дурману їхнього лілового цвіту робиться чи не задушно.

По обніжку, начеб поважні вчені, походжають статечні граки. На видноколі щось таємниче витьохкує жайвір. У верховітті, освіченім сонцем, туркоче горлиця й лунко кує зозуля.

Повз неперевершену красу хуторського дивосвіту ми з Малим Юрасем поспіхом чимчикуємо до кострубатої жерделі.

– Рекс, Рекс, це ж мій любий Рекс! – невимовно радіє хлопчак, побачивши змученого пса, що вмить оживає.

Насамперед ми досхочу годуємо собаку. Затим урочисто пересаджуємо на довжелезний новий ланцюг. Застібуємо на волохатій шиї новомодний нашийник. І тільки-но збираємося вжити санітарних заходів від глистів і бліх, як за парканцем з'являється невеличке коров'яче стадо, яке поганяє цибатий Митоня, Гарбузюків онук. Поруч з ним ступає Яснозорий Панько, ліпший приятель Малого Юрася, парубій з багатодітної, зацькованої невиводними злиднями, родини. Він відділяється від стада й чимчикує до нас під стривожений рев корів, які сприймають його за нерозумне теля, що помилково прийняло людську подобу. Йоржиком стирчить чуб на його голові. У руках тримає збільшувальне скельце.

Я пригощаю обох жменею квадратних ірисок, що липнуть до зубів. Вони розгортають цукерок за цукерком і на їхніх замурзаних личках розливається божа благодать. Поласувавши як слід, хлопчаки заходяться стріляти кісточками від жерделі, поціляючи одне в одного. Та я ж хочу спрямувати їхню енергію в позитивному напрямку. Тож розпочинаю пізнавальну гру за всіма канонами жанру. Легким помахом руки (на жаль, не озброєної чарівною паличкою) перетворюю непосидючих хуторських малюків… на справжніх ескулапів.

Спершу стисло, але переконливо розповідаю про важливість ветеринарного лікарського процесу. Дітлашня роззяплює роти у захваті від відомостей, яких раніше ніколи не чула. Затим я натягаю на їхні допитливі личка заздалегідь заготовлені марлеві пов'язки, до самих очей та вух. Тоді Малий Юрась і Яснозорий Панько серйознішають, вдаючи дорослих солідонів.

Я доручаю їм притримати нашого чотирилапого «хворого» і, детально коментуючи свої дії, дбайливо крапаю уздовж його хребта «Антиблохін» – від холки до хвоста. Трохи денервую, чи вдасться мені друга лікарська процедура – вмовити пса ковтнути пігулки від гельмінтів. Пес нюшить і починає з непідробним завзяттям хрумтіти ними. Ще б пак! Адже облатки завбачливо просякнуті… чарівними м'ясними пахощами.

Охоплені гордощами від вдало проведених маніпуляцій, ми відчуваємо прилив нестримних веселощів і починаємо безтурботно розважатися вчотирьох у густій, шовковистій мураві. Ет, чудасія: довжелезний ланцюг Рекса сягає тепер мало не до крислатої шовковиці. І тепер ми можемо бігати, стрибати, скакати на одній ніжці уздовж усієї псової прив'язі. Ми такі щасливі, що вже не розрізняємо, хто з нас хлопчаки, хто – пес, а хто – доволі доросла, розсудлива дама.

Хуторяни, що подеколи проходять повз колодязь, лишень здивовано хмикають і чешуть потилиці. Схвальна усмішка блукає на їхніх обвітрених лицях.

Насамкінець ми досхочу фотографуємося. Ніде правди діти: найфотогенічнішим з усіх виявляється Рекс!

– Ти, Юрасю, візьми собі за звичку зранку й надвечір навідуватися до Рекса. Нагодуй його, набери в колодязі свіжої води. Поведи до яблуневого саду, – гіпнотично напучую я, приміряючи образ Анатолія Кашпіровського.

– Умгу. Окі-докі! – щасливо всміхається вертлявий хлопчак і ствердно хитає головою.

Яснозорий Панько підкрадається й несподівано наводить на нас збільшувальне скельце.

Глава 17

СТИЦЬ-ДРИЦЬ ТА Й ГОДІ

Зрештою в мене на душі стає спокійно й затишно! Начеб підсилюючи мій файний настрій, довкруж розливається надвечірня бузкова тиша. На кущах гостролисту ніжно тріпотять прозорими крильцями бабки з блискучими фасеточними очима. Сонце скочується все нижче. Парко пахне дереза. Раптом звідкілясь долинають ледве чутні звуки гармошки. Мене пориває надіти черевички, зацокати підборами й податися до танцю, ще й заспівати хвацькі хуторянські частівки: