Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

Гармоніста покохала,

Думала, що жарт,

А тепер болить серденько,

Розпалився жар.

Схоже, що життя налагоджується.

Раптом нашу пасторальну ідилію брутально порушують. Десь із середини занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою чавунними прасками гримають кроки. Розверзаються скособочені двері, і назовні вигулькує, позіхаючи й видихаючи цигарковий перегар – Свиридко Молодший, хай йому трясця!

Одягнений в обвислі спортивки в масних плямах, з торочками на холошах, він пришелепувато зупиняється на порозі. Хитаючись, чіпляється за одвірок. Затим накульгує до нас розгойданою ходою в зношених шкарбунах і вирячується каламутним оком.

Бабо Секлето! Від жаху я полотнію і майже складаюся втричі, так трусяться жижки. Єдине, на що сподіваюся – мо» вдасться якось домовитися ладком.

– Салям, молодче, – удавано підлабузнююся, зі страху вживаючи арабізм, та заходжуся пояснювати, звідки взялося в собаки нове причандалля. Детально повідомляю про щойно вжиті санітарні заходи. Насмілююсь натякнути на своєчасне годування й обов'язкові прогулянки. Зрештою з жахом усвідомлюю, що мене ніхто навіть не слухає – де вже там, щоб почув!

Помітивши фотоапарат, Свиридко Молодший дещо пожвавлюється:

– Жадаю сфоткатися зі своїм собакою на згадку! – хижувато вишкірюється, оголюючи пеньки напівзгнилих зубів.

Не втримавшись на ногах, змахує руками й каменем падає прямо на Рекса. Пес звискує, і я, згнітивши серце, «фоткаю», як вони борсаються на дворищі.

Заледве піднявшись, вдоволений собою лайдак наміряється торкнутися моєї руки слинявим ротом, однак я відсахуюсь від проявів такого кишлачного джентльменства.

Зі словами «стиць-дриць» Свиридко Молодший сякається, втирає ніс рукавом, ще й долонею підсобляє. Витягує з кишені заяложених «треників» злежалий недопалок «Ватри» без фільтра, чиркає сірником і псує довколишній світ смердючим сигаретним чадом.

Докуривши недопалок, Свиридко Молодший косує на нас оком, позіхає, знизує плечима й ходою шимпанзе повагом простує геть.

Ми з Яснозорим Паньком та Малим Юрасем розпачливо дивимося йому вслід.

– Хай йому грець! Аніж курити цигарки, ліпше б вейпа взяв, – запально прорікає Сліпий Кіт, коли я нарешті повертаюся до Пряникового Будинку.

– Ой леле! Навіщо ж з дощу та під ринву? – я здригаюся від його слів. – Збагни, друже, що навіть пацюки упродовж лабораторних досліджень довели безперечну шкоду електронних цигарок!

– Ой, зберіть, любі хлопці, по грошу,

Та купіть мені бинду хорошу! —

заходжується виспівувати Сліпий Кіт. Він завше так робить, коли не має що відповісти на мої аргументи.

– Ме-е-е , – це бородата коза Меггі через сусідський частокіл подає свій переривчастий голос.

– Ме-е-е , – захоплено передражнює Сліпий Кіт, – це ж моя улюблена кольорова гама в таблиці множення!

– Розумниця – як попова куриця, – розводячи руками, підсумовую я.

Що тут вдієш! Обсяг ерудиції Сліпого Кота й інструментарій його філософських міркувань зазвичай викликають іронію. Натомість мою раціональну сутність іноді дуже вдало доповнює комедійне начало, що проглядає зсередини його душі через єдине примружене око, в якому завше виблискує вогник відчайдушності й доброти.

Глава 18

ПІР'ЯНА ПОДУШКА Й МЕРЕЖЕНЕ ЗАПИНАЛО

– Як мені, лицемірці, не соромно? – докоряю я собі наступного дня. – Адже за віком Свиридко Молодший мені чи не в сини годиться! Чому ж я з такою мізантропічною неприязню ставлюся до парубка, якого життя залишило без батьківської опіки й материнських пестощів?

Тріщить та м'яко шарудить під ногами костриця. Це ми наближаємося до занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою. Мене охоплює непереборне бажання поспілкуватися зі Свиридком Молодшим та щось змінити на краще в його розбурханій долі.

– А що? Мо» й знайдеш золотий, шукаючи мідний гріш, – саркастично заохочує мене Сліпий Кіт.

На підході до хати ми помічаємо на скособочених дверях заржавілий комірний замок. Смикаємо. Насправді він бутафорський, тож ми безперешкодно, користаючи з відсутності хазяїна, просякаємо в тісні сіни. Тут вже царює смердючий запах. Оглядаючи «надра» голодраного житла, я начеб потрапляю в первісний хаос: усі кутки завалені сміттям і багатовіковим мотлохом, що в похмурому безладді тулиться до зашмульганих та вогких від сирості стін. Всюди колоситься цвіль.