Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

Якійсь мудрець сказав, що рослини – це живі істоти, і садівник має уважно прислухатися до кожного їхнього подиху. Отакої! То Сліпий Кіт більше садівник, ніж я.

Занурена у свої думки, я ледь не зашпортуюся об Свиридка Молодшого, який нізвідки вивертається переді мною як лист перед травою. Я й не зогледілася, як він підійшов. Мене дратує його зовнішність: скуйовджене волосся, слинявий рот. Одягнений у драний светр з гапликом, парубок гримасує і хрипким голосом виспівує:

Якщо я втрапив Вам назустріч,

Тож зовсім різні в нас путі.

– Що ж, гадаю, це щира правда, – не стримуюсь я.

Від Свиридка Молодшого заносить смердючим душком.

– Кажуть, там у тебе за коморою… якийсь собака прив'язаний? – питаю його удавано байдуже.

Підпилий фіґляр неспішно запалює недокурок і безпардонно пускає цівку задушливого диму майже мені в лице. Квилить:

– Та це ж мій Ре-екс, єдине, що від рідного татка зоста-алося…

Бабо Секлето! При цих словах мене начеб пронизує низькочастотний або високочастотний (я кепсько орієнтуюся у прикладній фізиці) струм. Невже в житті може статися такий збіг: я надала Рексові його ж рідне ім'я – Рекс!

– А ти його годуєш?

– Само собейшн! – безсоромно бреше нехлюй, сподіваючись переконати мене у кришталевій білосніжності своїх брудних «риз». На його обличчі чималим шрифтом викарбовується, що ним керує лишень одна мозкова звивина, що наразі розв'язує рівняння, чи дам я йому грошви на пиятику, чи ні.

Ясна річ, що ні, адже я ніколи не пожертвую жодної, навіть ламаної копійчини на шкідливі звички Усвідомивши це. Свиридко Молодший витріщається на мене неприязно, як солдат на вошу.

Як же він мені впікся Як же він мені впікся, цей homo idioticus vulgaris, domesticus, інакше не скажеш! Зайвий доказ на доцільність відродження благословенної латинської мови, ностальгічні спогади про котру передаються нам від пращурів з позаминулих століть.

ГЛАВА 12

НОВЕ СОБАЧЕ ПРИЧАНДАЛЛЯ

Замислившись, я раптом усвідомлюю: вівчарка, коротко прикута до кострубатої жерделі та ще й по-звірячому голодна, страждає саме через Свиридка Молодшого, клятого. А я… замість того, щоб ужити негайних заходів, по службових справах мушу їхати з Помідорівки – до міста.

Що ж мені робити, що вчинити, аби хоч на йоту поліпшити бідолашне Рексове життя? Я розмірковую про це, і коли їду в переповненому рейсовому автобусі-чортопхайці, і коли потрапляю до міських джунглів керамзитобетонних хмарочосів. Новобудови-велети, завбільшки з мамутів, величаво дивляться долу, спостерігаючи метушливе, ліліпутське людське життя. За їхніми мусліновими фіранками, які вітер коливає в прочинених половинках вікон, ховається загадка, навіть містерія. Що там, яке життя за ними?

Вулицю, якою я йду, прикрашають сліпучо-білі й жарко-багряні канни у громіздких кам'яних вазонах. Перетинаючи перехрестя, роззираюся навсібіч. Звідусіль течуть людські юрмища. Ювелірний магазин пропонує незначну знижку на смарагдові намиста й коралі. Я зупиняюся побіля ятки з морозивом й обираю улюблене, фруктове в шоколаді.

Зрештою заходжу до зоомагазину. Перебігаю очима по прилавках і, уточнивши дещо в продавця, купляю те, що мені треба. Тож до торбини потрапляє засіб для знищення бліх, пігулки від гельмінтів, а також атрибути собачої амуніції: довжелезний ланцюг та ошатний нашийник. На вишукану рингівкуя тільки заздрісно позираю: бракує грошей.

Я пригадую епізод з фільму «Чотири танкісти й собака», де муштрована вівчарка на прізвисько Шарик передавала секретне повідомлення, щільно прикріплене до нашийника. Зачекай, любий Рексе! Невзабарі ти теж отримаєш новомодний нашийник замість обридлої засмальцьованої мотузки. А ще безтурботно стрибатимеш, бігатимеш і досхочу гратимешся в мураві на довжелезному ланцюгу. Вочевидь, твоє нове причандалля далеко краще, ніж у Сірка, що гопцює, задерши бубликом хвоста, на обійсті баби Мокрини. А рингівку я сама тобі сплету зі строкатих капронових ниток. І тоді ми удвох, при повній амуніції, помандруємо до старого яблуневого саду. Тільки цур! не скубати сусідських курчат попід парканами, бо ніхто нам з тобою цього не пробачить! А ще я тебе цукровою кісткою пригощу. Або свинячими вухами чи кривавою кишкою, що я їх зчаста купляю, поласившись на дешевину. І все у нас з тобою буде ангемахт.

Глава 13

СКІЛЬКИ ВАЖИТЬ ВОРОЖНЕЧА

Важко уявити все моє нетерпіння, коли я поверталася до хуторця. Вже ладна була вистрибнути десь посеред поля й побігти швидше за рейсовий автобус-чортопхайку, що по-черепашому повз своїм маршрутом. Коли, зрештою, вийшла в Помідорівці, – ноги начеб линули поперед мене самої. Втім, як до Пряникового Будинку залишився якийсь гороб'ячий стрибскок, рвучко зупинилася, забачивши гурт розгніваних людей.