Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

Глава 10

«СТРАЖДАННЯ МОЛОДОГО ВЕРТЕРА»

Відомо, що іменники в граматиці поділяються на загальні й власні. От я й вирішую змінити загальний статус пса, прикутого до кострубатої жерделі, надавши йому власне ім'я.

Кажуть, що назва – це не просто оклик, а й візитівка будь-якої тварини (як і людське ім'я), що здатна енергетично впливати на характер і навіть долю. Не випадково ж існує Врунгелівське хрестоматійне: « Як ви човника назвете, так він вам і попливе ».

Павло Флоренський, між іншим, теж вважав, що не доля дає ім'я, а ім'я – долю. Можна погодитися, а можна посперечатися. Однак я й гадки не мала, що мій нехитрий задум спричинить стільки мук і сумнівів, – ну просто таки «страждання молодого Вертера».

Хазяї по-різному називають собак. Поміж поширених зоонімів трапляються: Рижик, Вусань, Отаман, Вихор, Грубас, Хвалько, Булат. Собаку одного мого знайомого звали Буч.

Назви Кулька, Бурулька, Білка чи Стрілка зовсім не личать «тому псові» через його безсумнівну маскулінність.

– Мо» назвати песика Снупі, що в перекладі з англійської означає «настирливо цікавий»? – запитую Сліпого Кота.

– А ти його ліпше Макітрою обізви та до п’ца кинь – на вуглики та жарок, – послужливо відгукується Сліпий Кіт.

Скільки ж в ньому ґанджів і веред! Однак я вдаю, що не розчула його ущипливої зухвалості.

Ні, хай вже краще буде Ажур. Той самий, з відомого речення-перевертня з нашого дитинства: « А ружа упала на лапу Ажура ». Втім, де гарантія, що цим аристократичним ім'ям Мальвіна, гарнюня з блакитним волоссям, назвала саме собаку, а не ховрашка, єнота чи мавпочку дурукуль?

Ось Артемон – безперечно, пес. Шкода, що він пудель, а не вівчарка.

Що до спорідненого з Ажуром прізвиська Трезор, – цю назву, на жаль, вже закріплено за вишуканими жіночими парфумами, культовою класикою жіночого марафету.

А може, пірнути у світлу творчість Марії Клокової-Лапіноїй назвати пса Буянком?

Віє вітер за рікою.

Гавкотить Буянко.

Їдуть з гірки крижаної

Блакитнії санки.

Або пригадати всім відому картину Федора Решетнікова «Знову двійка»? На полотні художника є й собака, хоч історія живопису не розповідає нам нічого про його ім'я.

Спливає час, а я так і не змогла визначитися, як назвати пса, коротко прикутого до кострубатої жерделі. Може, Авва, як у «Лікарі Айболиті»? Чи Бустер?

– Піф! – несподівано й кумедно «вистрілює» Сліпий Кіт.

– Пайовий інвестиційний фонд? – я здивовано пересмикую плечима.

Раптом, у відповідь на це невибагливе й коротке як сплеск «Піф», у моїй голові народжується лицарське і вдатне: Рекс (від латинського – «цар»).

Спочатку гарчить буква Р-Р-Р.

Далі вступає пом'якшене Е-Е-Е.

І завершує стишене, але промовисте, як посвист гюрзи— КС-С!

Чи може будь-яке інше ім'я мати таку пишність, вагу й об'єм, так суголосно личити молодому норовистому псові?

Вдоволена, що я таки знайшла, що шукала, вихоплюю з шухляди солом'яний капелюшок зі стрічками на тулії і, разом із золотавими сонячними порошинами, у захваті кружляю та «рексую» по кімнатах Пряникового Будинку.

– Стримай в собі ономатета, – протвережує мене Сліпий Кіт, – Невже тобі не втямки, що вівчарка, якій вже майже рік, давно має ім'я і без твого клопоту?

Мій компаньйон неприховано радіє, що спіймав мене на логічному трюїзмі, тож повчально мовить далі:

– Зарубай на носі: сторонній пес ніколи не відгукуватиметься на нове ім'я, хоч яким милозвучним воно б не здавалося.

Мені залишається одне: рушити за сокирою до комори і, на знак своєї безперечної поразки, показово «рубати собі носа».

Глава 11

HOMO IDIOTUS

Оснащені порожніми цебрами, ми, як завше, крокуємо до старого колодязя.

Я скоса, нишком пантрую за Сліпим Котом і переконуюся, що він щоразу, збираючись за водою, з усіх цеберок незмінно обирає ту саму, з невеличкою поздовжньою шкарубинкою. Начеб дотримується принципу: « Люби своє корито, навіть якщо воно розбите ». От і виходить, що моя цеберка повертається додому повною, а його —напівпорожньою, бо вода дорогою викапує з неї.

Ясна річ, моя цеберка чваниться. Вона пишається своєю цілісністю і високо задирає носа. І тільки сьогодні Сліпий Кіт відкрив мені таємний сенс: завдяки шкарубинці його цебро щораз поливає зілля і бадилля на узбіччі. З боку ж моєї цеберки клубочиться лишень дорожній пил.

От і судіть, що цінніше: бите чи ціле, та ще й згадайте народне прислів'я: « за одного битого двох небитих дають ».