Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

Якось над осінь Свирид Старший купив Малому Юрасеві білосніжну сорочку й учнівський ранець та не згірше за всіх спорядив онука-першокласника до школи. А на літніх вакаціях саме дід (а хто б іще?) справив йому матроське убрання та завіз на справжнісіньке море.

Годинами принишклий Малий Юрась вглядався в безмежне блакитне люстро чи моря, чи неба, прислухався до нестямного галасу мартинів, збирав мушлі, ліпив пісочні паски й незмигно видивлявся, як велично пливли вздовж обрію сліпучо-білі лайнери. І на повні груди вбирав настояне століттями, цілюще солоне повітря. А море безупинно коливалося в навальних пінистих бурунах та білих вітрильцях і гралося водоростями, немовби розчісуючи довгі пасма свого волосся.

Якось, занурившись глибше у воду, Малий Юрась несподівано опинився серед якихось незвичних химер. Їх було безліч, усіх тих рухливих ліхтариків, ошатних дамських капелюшків, свічад з перловими плафонами, перламутрових шаль і парасольок з мацаками та з розводами. Драглисті, напівпрозорі, ефемерні, розмальовані переливчастими блакитними, ліловими, бузковими й рожевими фарбами – всі ці тарелі з мереживними рюшами спроквола кружляли навколо нього, начеб виконуючи чаклунський танок. Якоїсь миті у хлопчака замерехтіло в очах. Йому здалося, що він ніколи не зможе вибратися з цього кола відьом. Зробилося лячно, і він став відчайдушно місити воду руками й ногами, побоюючись, щоб дивні істоти не завдали йому шкоди.

Певна річ, то був натовп медуз. Інколи їх збирається стільки, що вони, як висловився Конан Дойл у «Лев'ячій гриві», утворюють цілі кучми жалючого й пекучого павутиння. Щоправда, письменник трішки перебільшив: людина – то завелика здобич для цих мерзенних істот, та й опік їхній здебільшого не смертельний, хоча й отруйний.

Давньогрецькі міфи розповідають, що жили собі колись три сестри Горгони – Стено, Евріала й Медуза. Досить їм було кинути бодай один погляд на щось живе, як воно вмить перетворювалося на каміння. Замість волосся на голові в тих сестер ворушилися змії. От на честь третьої й назвали медуз.

Ті яскраві морські враження назавше відклалися в хлопчачій душі.

Після раптової смерті діда скінчилися безтурботні Юрасеві одіссеї. Дитинне щастячко його спливло, начеб вода у бредні: поки тягнув – надутий, а витягнув – порожній. Виховувати його, вчити уму-розуму, перевіряти уроки, навіть просто, по-батьківському, скуйовдити чуприну – тепер не було кому.

Так і тинявся Помідорівкою з раннього рання до темряви безпритульний дітвак, негодований, босий, у брудній заношеній сорочечці. Він схуд, тож дірявий одяг телепався на ньому, як на кілкові. До того ж очманіла від винної пари Брабра взяла собі за звичку зачинятися зсередини й не впускала онучка до хати. Йому доводилося ночувати просто неба на обійсті, зарившись у хутро свого собаки.

Його улюбленими іграшками стали дідові пилка й сокира, які шибайголова приловчився потай витягати із комори. Він тікав на край хуторця, видряпувався на дерева, немов на корабельні щогли і, скільки не віднаджуй, заходився нещадно рубати й пиляти галузки. Сумна доля спіткала й тендітну молоду липу, яка тільки-но закрасувалася на роздоріжжі.

Безробітна Брабра, залишившись без співмешканця, проте керована непереборною пристрастю до Зеленого Змія, не мала чим сплачувати за світло й газ. Перечекавши до останнього, невсипущі комунальні служби вжили відповідних санкцій, і її хата занурилася в холод і морок. Тоді Брабра не вигадала нічого ліпшого, як надіти гаптовану кофтину, затулити зсередини шибки, вийти за двері й навісити на них зовні іржаву комірну колодку. А сама, разом з Малим Юрасем (куди ж його діти?) подалася до старшої дочки в дармоїди. І зовсім вже зайвими в новому помешканні стали й німецька вівчарка (хто ж її прогодує?), і улюбленець Свирида Старшого – Свиридко Молодший (та навіщо він взагалі здався?), не рідний їй по крові, до того ж вже цілком дорослий і самостійний парубій.

Глава 9

СВИРИДКО МОЛОДШИЙ

Лінощі, як кажуть, з'явилися раніше за нас. Однак на світі зрідка трапляються такі затяті бовдури й лобуряки, як двадцятичотирирічний Свиридко Молодший. Цей парубок анітрохи не стривожився й не засмутився, що доля викинула його з житла й перетворила на вуркагана. Хіба покинутих халуп у Помідорівці бракує? Чи не байдуже, в якій саме облежуватися в гарячковому алкоголічному очманінні?

– Дослухайся до мене, синку, – поблажливо напучувала його баба Мокрина. – Єдине щастя людини – це праця, адже вона звеличує серце. Годі байдикувати та витрішки купувати. Доведи усьому нашому хуторцю, що ти – не тюхтій, а хазяїн справний, і на вдачу принадний . Не зволікай: заповни гідними справами своє життя.