Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

Втім, Свирид Старший був байдужий до чаклунства. Коли громаду обплутали обійми раніш не баченої приватизації, ваучеризації, ринкових відносин та плюралізму думок, коли скасували колгоспи, – він, не вагаючись, позбавився свого «халявного» житла. За отримані гроші придбав КамАЗ із довгим контейнером-причепом, на якому красувався завидний, однак незрозумілий надпис: «Maersk Sealand».

Чесно і праведно ніс свою службу КамАЗ, цей трудолюбний «герой бездоріжжя», єдиний годувальник чималої сім'ї, що, як і раніш, тулилася у затісній дідовій хаті. Втім, з перебігом часу житлові негаразди якось утряслися. Діти подорослішали й кожен побудував власну долю, як хто зумів.

Євстолія, єдина дочка поміж синів, взяла шлюб і переїхала до чоловіка чи то у Вишгород, чи то у Демидів.

Старший син, Тарас, також побрався, однак невдовзі розлучився. Вдруге взяв жінку з дитятком, набагато старшу за себе, і зажив у приймах.

Середній син, Гнат, не мав ні дітей, ні пари, тож мешкав бобирем у дідовій господі.

Недоля спіткала синів-близнюків – Фірса і Фрола. Якось Фірс, що страждав на алкогольну епілепсію, впав долілиць в невеличку дощову калюжу. Ним стало нещадно бити, і тут би притримати його за голову, як це зазвичай роблять, та поруч нікого не було. Тож бідака захлинувся, підтвердивши прислів'я: « П'яниці море по коліно, а калюжа – по вуха ».

Фрола «кирпата свашка» в чорному очіпку наздогнала підтюпцем на крутім узвозі поза містом, коли той, перебуваючи в хмільній нестямі, хилитнувся назустріч причіпному грейдеру, що пішов юзом.

Найменший син, Свиридко, був таке ледащо, що не спромігся закінчити навіть середньої школи. Проте саме він був панотцевим улюбленцем, тож посунув за ним, як собачий хвіст, навіть коли той залишив свою малжонку та пішов із сім'ї, спокусившись на пестощі Брабри, власної свахи.

Хуторяни нишком так і сяк обговорювали цей негожий вчинок, та зрештою Свирид Старший переконав усіх, що він ніякий не бахур, по сторонніх подушках з дівками не товчеться, а наразі ж просто розпочав нове життя, зустрівши другу молодість.

І так йому було хороше, так затишно, що зчаста, у сутінках, сидячи під хатою на ослоні, далекобійник хвацько виспівував на повні груди від надлишку почуттів:

Пугу-пугу, козак з Лугу повертався.

До дівиці білолицьої залицявся.

Ой, бідова, чорноброва, підемо жити.

Буду тебе я кохати і любити.

Чимало води спливло відтоді, як трирічне хуторське дівчатко, на ім'я Вальця, на запитання когось з дорослих « Як тебе, намистинко, звуть ?» – склало сопілкою неслухняні губки й статечно промовило: « Брабра ». Вся Помідорівка тоді ледь не луснула від сміху. Так на все життя кумедне прізвисько до простуватої жіночки й причепилося.

Жили Свирид Старший та його свашечка як одна душа. Жодної кривди не зважили на терезах своїх взаємин. Разом господарювали, випасали на займищі комолу корову, викохували в повітці рожеву льоху, рука в руку ставали до герцю з настирливим бур'янцем. Навесні саджали цибулю-кущівку, влітку труїли колорадського жука й полювали на метелика-капустянку, восени обгортали соломою молоді садові дерева, щоб взимку зголоднілі зайці-біляки не погризли солодких стовбурин.

Та найбільше їх радував Малий Юрась, онучок Свирида Старшого від його старшого сина Тараса й Брабриної середульшої дочки Маркіяни, якого дід з бабцею взяли собі на втіху.

Тож все було повним фаршем у їхній оселі, однак обоє потроху приохотилися до «мертвої».

Спершу забракло роботи. Затим «просьорбали» КамАЗ разом із завидним довжелезним контейнером-причепом «Maersk Sealand». Їхнє здичавіле, вкрай замурзане онученя все частіше тинялося хуторцем без жодного нагляду.

У сухім остатку – працьовитий, майстровий, ще донедавна шанований чолов'яга перетворився на клінічного алкоголіка. Відтепер Свирид Старший, неголений, із запаленими виряченими очима, похитуючись, стримів неподалік заповітних дверей лікеро-горілчаного генделика, або хрестоматійно валявся під парканом без пам'яті.

Якось над ранок, коли навскісні промені сонця ще боязко торкалися дворової брами, Свирид Старший вбрав засмальцьовану сорочку, почухав цупкими як цурпалки пальцями потилицю та пробурмотів під ніс промовку, приязну своєму затьмареному розумові:

– Отець Мелетій – велить по третій.

Він вийшов на причілок, прочовгав до хвіртки і ступив на путівець. Раптом відчув, що ноги стали наче ватяні й нерішуче зупинився. Встиг лишень чиркнути сірником та шумко впустити в безпорадні легені отруйну дозу нікотину. Несподівано пополотнів та гухнув на коліна. Розгублено обвів каламутними очима променистий довколишній світ, який чомусь став прожогом його закреслювати. Гостро усвідомив свинцеву важкість у попереку, що передує необоротному всесиллю смерті, завалився вперед і ніяково, по-дитинному, ткнувся в землю, вдихнувши наостанок терпкий запах свіжоскошеної мурави й видихнувши ефемерний дух свого вже минулого буття.