Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

Ми розважалися, коли дратували його і виводили з терпцю, допоки якось розлючений пес не зірвався з ланцюга і не вкусив мене за сідниці. Вже подорослішавши, я пізнала одну просту правду: чоловіків і собак не гоже дражнити, коли вони споживають їжу.

Надвечір дід Оксень спускав Рекса зі швори, і сторожовий пес, як скажений собака Баскервілей, висолопивши язика, за якусь мить випорскував у свою невідому мені далечінь. Здавалося, він вже не повернеться. Та варто було дідусеві ледь чутно, по-особливому засвистати, як на виднокрузі з'являлася крихітна чорна цятка, що збільшувалася на очах. То Рекс щодуху мчав на хазяйський поклик.

А ще спливає в пам'яті епізод, коли моя шкільна подружка Марійка подарувала мені брудно-коричневого пінчера Чухрая з рухливим цурпалком замість хвоста. Анітрохи не вагаючись, я, п'ятикласниця, притягла щенятко додому. І на бурхливу матусину незгоду відчайдушно трясла перед нею віднедавна прочитаною книжкою «Малий і Карлсон, що живе на даху». Там йшлося про те, як один хлопчак пристрасно мріяв і «вимріяв» на свій день народження Бімбо – кумедне, грайливе цуценя. Зрештою матуся, невпевнено похитавши головою, погодилася.

Дуже швидко мені відкрилося триєдине сакральне «треба» щодо «братів наших менших» – «чотирилапих друзів»: годувати, прибирати й вигулювати. Однак ніхто з домашніх цим не переймався. Татко понад усе цінував затишний відпочинок у повстяних капцях побіля телевізора. Матуся щовечір гарячково дописувала дисертацію про якісь там ендокринні регуляції. Щодо бабці Стефці, то вона в найперший день появи безвинного песеняти безапеляційно оголосила: «Я вмиваю руки!».

Залишився єдиний Аз багатогрішний. Та коли я затрималася в подружки, а Чухрай, не гаючи часу, напудив жовтаву калюжу на перському килимі у вітальні, матуся поставила питання руба: негайно віднести шкідливого псиська «туди, де взяла».

Дерезою поросла сунична галявина мого дитинства, а в пам'яті й досі зринає той зимовий день, як я понуро стою на бруківці побіля хідника, а в метрах десяти від мене – моя подружка Марійка. Недотепний собака не може втямити, хто ж насправді його хазяйка, тож все стрибає, цибає та кидається то від мене до Марійки, то від Марійки – до мене, чимдуж силкуючись дотягнутися до личка, щоб лизнути.

А хіба викреслиш з пам'яті рудого дворнячку-безхатченка, згадка про якого повертає мене у благословенні часи студентства. Далекого вересня наш другий курс вивезли на місяць у колгосп – допомагати сільським трударям збирати в полі й фасувати по ящиках цукрові буряки та моркву.

О восьмій ранку в гуртожитку оголошували вставання. Однак я просиналася вдосвіта й поспішала на облуплений дерев'яний ґанок. Тому що твердо знала: там, на оповитому серпанком шляху, нетерпляче тупцює нічийний пес Ого. З перебігом часу забулося, чому я саме так назвала того висловухого симпатягу. Але назавше закарбувалася чарівна картинка: тоненьке світло-косе дівча на рідкісне ім'я Малуша, «неначе ляля в льолі білій» біжить наввипередки з собакою безкрайнім пожухлим полем назустріч розмитій кулі холодного сонця.

Відтоді які тільки кумедні істоти не перебували в моїй оселі: кошеня-шиншила, морські свинки, акваріумні рибки й навіть сірий щур. Однак, як писано в Соломоновім Екклезіасті: «І це минуло».

Й дотепер мене переслідує зоологічний жах, який я відчула в дитинстві до свого сусіда з нашого будинку, бешкетного хлопчака-семикласника з острішкуватим волоссям на прізвисько «Собака». Тільки-но ми, дівчата, розкреслимо асфальт, щоб погуляти у «класики», як де не візьметься триклятий «Собака». Нахабно втручається до нашого кола і штовхає, штрикає, роздає щиглі, стусани й штурхани на всі боки. Відбирає крейду. А ще розлючено смикає за волосся. Тож найкраще було триматися від нього далі.

Якось я вийшла у двір, тримаючи в руці, як тоді було заведено, кавалок білої здоби, змащений вершковим маслом і полуничним джемом. Не встигла навіть відкусити, як оглушливо грюкнули вхідні двері і з сусіднього під'їзду шурею-бурею вилетів «Собака». Він ошелешено озирнувся довкруж, сфокусував на мені свій отетерілий погляд і, тупочачи збитими черевиками, семимильними кроками понісся на мене, роздуваючи ніздрі, як бик на червоне дрантя.

Бабо Секлето! Мені стало лячно! Затьмарило очі, задзеленчало у вухах, закалатало серце. Небо розгойдувалося над головою як велетенське вагадло. Не втримавшись на підкошених ногах, я впустила бутерброд маслом вниз, як це завше буває, сама від жаху впала на землю та розчавила їжу своїм тілом. Так і завмерла. Щільно заплющила очі, шию втиснула глибоко в плечі й приречено приготувалася до найгіршого.