Мартін Еміс - Нічний потяг

– Виправ мене, якщо я помиляюся. Чи знала ти когось, хто був щасливіший за Дженніфер? Чи врівноваженіший? Вона… вона була сонячна .

– Ні, ви не помиляєтесь, полковнику. Але ви не можете бачити всього. Чи нам із вами не знати, скільки у світі болю?

– Які там болі… – Голос полковника осікся, він злякано гикнув. І я подумала: напевне, уявляє, як вона померла. Кілька разів так гикнувши, він проковтнув клубок у горлі. – Біль. Чому вона була гола, Майк? Дженніфер. Міс Скромність. Яка ніколи навіть бікіні не надягала. З її фігурою.

– Вибачте, сер, хіба цю справу вже не розслідують? Сілвера? Так?

– Я зупинив її, Майк. Розслідування призупинено. Бо хочу попросити тебе про одну річ.

Телебачення й усе таке інше страшно вплинуло на злочинців. Воно озброїло їх стилем . І ще те саме телебачення на віки вічні занапастило суд присяжних. І американських юристів. І до нас, до поліції, дотягнулося. Жодну іншу професію не розцяцьковували вигадками так, як нашу. В моєму арсеналі було кілька гучних заготовок. На кшталт: «Я була проти, щойно ви зайшли у двері. Тепер я ще інтенсивніше проти» [1] Вільна цитата з фільму «Той, що біжить по лезу» 1982 року. (Тут і далі прим. ред.) . Але я розмовляла не з ким-небудь, а з полковником Томом. Тож я сказала чисту правду:

– Ви врятували мені життя. Для вас я зроблю все. Чи вам того не знати?

Він узяв свій портфель. Дістав із нього папку. «Дженніфер Роквелл. H97143». І протягнув її мені зі словами:

– Знайди мені щось, із чим я зможу жити. Бо із цим – то не життя.

І тільки тут він звів на мене очі. Паніки в його погляді вже не було. А те, що залишалося, я бачила вже тисячу разів. Шкіра блякла, абсолютно позбавлена блиску. Невидющий погляд. Геть пустий. Я сиділа за столом просто напроти, але була для нього недосяжною.

– Якесь воно ні в тин і не в ворота, так, полковнику?

– Так, ні туди ні сюди. Але ми мусимо піти на це.

Я знову відкинулась на спинку і закинула вудочку:

– Я досі намагаюсь оцінити ситуацію зусібіч. Ось ти сидиш, не маєш чим зайнятися – в руках у тебе пістолет. Ти його чистиш. Граєшся ним. Раптом тебе переклинює. Ну як… дитяча дурість. – Що я хочу сказати? От як допитлива дитина добуває знання про предмети? Таж просто тягне їх до рота. – Засовуєш цей пістолет собі до рота. Потім…

– Майк, то не був нещасний випадок, – сказав, підводячись, полковник. – Я маю докази. Завтра десь о цій порі чекай посилку.

Він кивнув мені. Його кивок неначе обіцяв, що та посилка вправить мені мізки.

– Що це, полковнику?

– Дещо для твого відеомагнітофона.

А я подумала: «О Боже! Я знаю, що це. Юні коханці в Гроті Кохання. Я вже це бачу. Юні коханці в саморобних маскарадних прикидах: Трейдер у костюмі Бетмена і Дженніфер, прикута до стіни, а з одягу на ній – лише дьоготь і пір’я».

Але полковник Том оперативно повернув мене на грішну землю.

– Це розтин, – сказав він.

Через те, що я така забігана – тут вам і «Анонімні алкоголіки», і гольф, і диспут у дискусійному клубі, і заняття на вечірньому по четвергах (плюс заочні курси, яким нема кінця-краю), нічні зміни по вівторках і суботні посиденьки в колі колег сорок четвертого кварталу, – мій хлопець каже, що в мене зовсім не лишається на нього часу. І каже, мабуть, слушно. Однак я таки маю хлопця: це Тоб. Дуже милий парубок, і я дуже його ціную й потребую. У нього є одна цікава особливість: при ньому будь-яка жінка почувається Дюймовочкою. Тоб має неосяжні розміри. Він заповнює собою все. А коли пізно повертається додому, куди до нього нічним потягам. Усі балки в будинку стогнуть. Кохання, як на мене, річ важка. І я для нього теж не подаруночок. А навчив мене цього Денісс. То був гарний урок. І для мене, і для нього. Тут усе просто: любов вибиває мене з рівноваги, а я не можу собі цього дозволити. І Тоб мене влаштовує цілком і повністю. Наскільки я це розумію, він сповідує такий підхід: укорінитися, вчепитися й рости, оповиваючи мене, як ліана. І це діє. Але процес протікає так повільно, що я не впевнена, чи проживу аж стільки, щоб побачити, чим він закінчиться.

Тоб не хлопчик-горобчик, аж ніяк. Інакше він не жив би під одним дахом із детективом Майк Хуліген. Та коли я сказала, що в нас буде сьогодні по ящику, він зібрався й двинув до бару «У Фретника» на пару келишків. У нас удома завжди є що випити, і мені приємно знати, що воно в нас є, хоч розумію, що коли його торкнуся, то мені край. Вечерю я зробила йому раніше. І близько сьомої, прикінчивши свинячу відбивну, він вийшов за поріг.