Мартін Еміс - Нічний потяг

Сілвера молодший за мене й уже вчетверте розлучається. Він похвалявся, що до тридцяти п’яти, коли когось заарештовував, не пропускав ані дружини, ані сестри, ані подруги, ані матері затриманого. Він просто схибнутий на сексі. Працюй Сілвера десь у нарковідділі, він мав би репутацію продажного копа. Стильні костюми, погляд з поволокою, зачесане по-італійському, назад, без проділу, чорне волосся. Але Сілвера чистий. Відділ убивств і гроші не перетинаються. І ще він першокласний детектив. Що правда, то правда. Просто фільмів передивився, як ми всі.

– Вона гола, – кажу я, – на стільці у спальні. У темряві. Є випадки, коли жінка з власної волі відкриває рот для чоловіка.

– Не бовкни це полковнику. Він не переживе.

– Отже. Трейдер іде о пів на восьму. Як звичайно. І тут з’являється інший бойфренд.

– Ага, засліплений лютою ревністю. Слухай, ти ж знаєш, чого хоче добитися полковник Том.

– Він хоче знати хто . І от що я тобі скажу. Якщо це самогубство, то в мене виникає ціла купа запитань.

Сілвера глянув на мене. Де-де, а тут поліція – як в армії піхота. Про мотиви нехай думає начальство. Розберися, хто зробив, а тоді шукай мотив, кажуть у нас. А по-великому, нам ті мотиви до одного місця. І раптом я згадала дещо, про що давно хотіла запитати.

– Слухай, – кажу Сілвері, – це ж ти в нас підкочуєш яйця до всього, що ходить?

– А що?

– А то! В тебе завжди стоїть. До Дженніфер теж клинці підбивав?

А він каже:

– Аякже! Коли бачиш таку жінку, то мусиш хоча б вудочку закинути. Аби потім не гризтися: міг, та не зробив .

Я кажу:

– Ну?..

Сілвера каже:

– Відшила. Але культурно.

– Ага, – кажу, – значить, ти не назвеш її бездушною чи там лесбійкою. Чи релігійною. До речі, вона вірила в Бога?

– Вона ж учена, – відповів Сілвера. – Астрономка. А вони не вірять у Бога. Чи вірять?

– Щоб ти здох, – кажу, – звідки ж я знаю?

– Сер, загасіть, будь ласка, сигарету.

Я обернулася.

Якийсь мужик.

– Вибачте, мем. Чи не могли б ви не палити?

Що далі, бачу, то частіше на мене кажуть «сер». Коли я представляюся по телефону, людина й не підозрює, що я не чоловік. Треба буде дістати балончик з азотом, чи як його, для писклявого голосу.

Сілвера закурив і каже:

– А з якого це дива їй тут не палити?

Той мужик покрутив головою, табличку шукав. Високий, жирний, ошелешений.

– Бачиш залу за скляними дверима? – питає Сілвера. – Там, де старі меню стосом лежать.

Мужик обертається, дивиться.

– Онде місця для некурців. І якщо тобі по кайфу боротися з палінням, то там ти зможеш дати собі волю.

Здоровань іде. Ми далі сидимо, димимо, п’ємо каву.

– Стоп, – кажу, – а я в старі часи тебе не клеїла?

Сілвера подумав.

– Якщо, – каже, – нічого не плутаю, кілька разів по морді ляснула. І все.

– Так, – кажу, – це ж О’Бой їздив четвертого березня до Трейдера, щоб повідомити йому про Дженніфер?

Після смерті Дженніфер детектив Олтан О’Бой їздив у Каліфорнійський університет, щоб повідомити Трейдерові Фолкнеру сумну звістку. Власне, Трейдер і Дженніфер жили разом, але той щонеділі повертався у свою «хатинку» в академмістечку. О’Бой постукав в його двері близько 23:15. Трейдер уже був у піжамі, халаті й пантофлях. Отримавши звістку про смерть, тримався він недовірливо й ворожо. Ось вам О’Бой, кров із молоком, метр вісімдесят п’ять зросту, сто сорок кілограмів живої ваги, – викапаний Кінг Конг, тільки в спортивній куртці й із «магнумом» у кобурі. А навпроти – університетський викладач у пантофлях, який обзиває його «брехунякою довбаним» і ладен кинутись на нього з кулаками.

– О’Бой привіз його до управління, – підтвердив Сілвера. – Майк, я багато різних кадрів бачив, але той просто красень! Лінзи в нього в окулярах такі грубі, ніби їх повиймали з телескопа на Маунт-Лі. І знаєш що? На твідовому піджаку, на ліктях – латки шкіряні. Сидить, значить, на лавці в коридорі, такий мачо, і ридає в хусточку. Сучий син.

Питаю:

– А тіло він бачив?

– Бачив, – каже Сілвера. – Пустили його.

– І що? – кажу.

– Ну, – каже, – схилився над нею. Зараз, думав, торкнеться її, але ні.

Питаю:

– А він щось казав?

– Казав, казав: «Дженніфер… О, Дженніфер, що ж ти накоїла!»

– Детектив Сілвера?

Це Хосні. Овермарс на зв’язку. Сілвера встав із-за столу, а я зібрала все, що в нас було. Дала йому хвилину потріпатись тет-а-тет, а потім підійшла до телефону.

– Так, – сказала я. – І скільки в нас народу з трьома кулями в голові?