Мартін Еміс - Нічний потяг

Відсоток розкриття – трохи вищий за середній. Я добре орієнтувалася на місці злочину, мене не раз називали «фантастичною допитувачкою». І паперам я давала раду краще за інших. Коли я перейшла з Південного округу в центральне управління, всі чекали, що мої рапорти будуть по-провінційному недбалими. Та я від самого початку показала клас, і всі мої рапорти були такі, що пальчики оближеш (словом, центральному апарату за них не було соромно). Та я не зупинялась на досягнутому, і мушу похвалитися, що з того щось вийшло. А якось я провела дуже-дуже клопітку роботу, порівнюючи різні протоколи одного нашумілого вбивства в сімдесят третьому кварталі. Два різні протоколи одного й того самого допиту свідка та підозрюваного. «Як порівняти з тим, що приносите мені ви , хлопці, – заявив сержант Генрік Овермарс, розмахуючи моїм рапортом перед усім відділком, – це, вашу матінку, вершина красномовства. Цицерон, сука, проти Робесп’єра!» Я завжди працювала з повною віддачею, та потім, видно, досягла межі своїх можливостей і довелось скидати оберти. Мабуть, далися взнаки відголоски тисячі фатальних випадків, більшість яких виявились або самовбивствами, або наслідками нещасливих збігів чи банального нехлюйства. Я бачила і стрибунів із хмарочосів, і тих, хто здуру вліз під самоскид, і тих, що стекли кров’ю, і тих, що спливали, роздуті до краю, і тих, що підірвалися, навмисне чи з необережності. Бачила забитих до смерті однорічних немовлят. Зґвалтованих і вбитих бабусь за дев’яносто. Траплялися й мерці, що складалися не так із гнилі, як із хробаків. І з усіх мерців, яких мені доводилося бачити, найглибше врізалось у пам’ять мертве тіло Дженніфер Роквелл.

Я це розповідаю не для красного слівця. Оскільки я пряма учасниця всіх тих подій, про які піде мова, то, думаю, вам не завадить знати, хто така Майк Хуліген.

Станом на сьогодні – друге квітня – я вважаю цю справу розкритою . І закритою. Кінець. Фініш . Однак коли розв’язано одну проблему, то постають нові. Я взялася розплутувати тугий вузол, і тепер із нього на всі боки стирчать нитки. Увечері я зустрічаюся з Полі Ноу. Поставлю йому два запитання. Отримаю дві відповіді. Та й усе. Важчої справи в мене не було. Спитаєте, чи я не перебільшую? Та ні, чиста правда. Як на духу. Така це справа. Така справа. Полі Ноу ми прозвали нашим штатним різником. Ну, патологоанатом він. Розтинає жмуриків, щоб з’ясувати, хто від чого врізав дуба.

Зарані перепрошую за те, що буду грубуватою, цинічною і не завжди політкоректною. У поліції – самі расисти. Така вже в нас робота. Поліція Нью-Йорка ненавидить пуерторіканців, поліція Маямі – кубинців, поліція Г’юстона – мексиканців, поліція Сан-Дієґо – корінних американців, поліція Портленда – ескімосів . А ми тут недолюблюємо всіх, хто не має ірландської крові. Чи не належить до поліції. Потрапити до нас може будь-хто – єврей, чорний, азіат чи жінка, – і коли ти опиняєшся в поліції, то стаєш членом однойменної раси, якій належить ненавидіти представників усіх інших рас.

Чотири тижні я зводила в єдине ціле записки та стенограми. Тож прошу вибачення і за часові розбіжності (яких важко уникнути, коли пишеш про недавно померлих), і за неформальне передавання діалогів. Ще, мабуть, варто перепросити за те, чим воно зрештою все вилізло. Тож перепрошую. Двічі.

Для мене все почалося в ніч на четверте березня, тоді стало розкручуватися зо дня в день, і зараз я про це вам розповім.

Того вечора я була вдома сама. Мій хлопець Тоб чкурнув за місто на якесь комп’ютерне збіговисько. Вечеря так і залишилася нечіпана: я вмостилася на дивані, поставила біля себе попільничку й відкрила біографічну повість, яку ми обговорювали в дискусійному клубі. Була 20:15. Чому так точно пам’ятаю час? Я саме закуняла над книжкою, а за вікном прогуркотів нічний потяг – у неділю він завжди випереджає графік. Нічний потяг, од якого підлога під ногами ходить ходором. І завдяки якому я плачу за житло помітно менше, ніж могла б.

Задзвонив телефон. То був Джонні Мак, детектив, знаний також як сержант Джон Макатич. Мій колега з убивчого, що дослужився до начальника відділу. Чудовий хлопець, пречудовий детектив.

– Майк? – каже він. – Маю до тебе серйозне прохання.

– Окей, – відповідаю я, – що сталося?

– Складне прохання, Майк. Треба доставити сповіщення.

Сповіщення – це с. п. с., сповіщення про смерть. Іншими словами, Майк хоче, щоб я замість нього повідомила про смерть людини її рідним. Щоб сказала, що померла близька їм людина: це було зрозуміло з його голосу. Померла раптово. І не своєю смертю. Я замислилася. Могла просто сказати: «Більше я цим не займаюся» (хоч у відділі конфіскацій рідко обходиться без трупів). І тоді ми затіяли б суперечку в дусі дешевих мильних опер. Він казав би: «Допоможи мені, благаю, Майк». А я йому така: «І думати забудь. Ні-ні! Розкатав губу!..» І так ми сперечалися б до сказу, і врешті я здалася б. Тому навіщо відмовлятися, якщо однаково погодишся? Справа не мусить буксувати. Тому я просто повторила:

Читать дальше