Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Засоромлено опускаю голову. На очі навертаються сльози. Чому я не можу бути така, як усі інші? Я ж помічаю, як колеги позирають на мене на роботі. Отой от робот Ліза, яка навіть на обід не ходить. Вона ж не людина. Вона ж ненормальна.

– Еде, – стиха каже мама, майже лагідно. – Не тисни на неї.

– Вибачте! – вибухаю я, нарешті зводячи голову й зважуючись зустрітись очима з двома людьми, які люблять мене понад усе на світі.

Мама оговтується. Звільна перехоплює ініціативу.

– Все гаразд, люба, ти просто засмучена, ми розуміємо. Ніхто ж не пропонує тобі…

Вона не договорює, буквально сковтує неймовірним зусиллям слова, вже ладні зірватися з губ. А тому пробує зайти з іншого боку.

– Ми знаємо, що ти цього не хотіла. Знаємо.

Не розумію, як вона може це знати. Навіть я не знаю до пуття, що саме я збиралася зробити того дня.

Тато, загартований своїм медичним минулим, мовчить. Інколи мамині методи ефективніші за всі його наукові підходи.

– Якби ж то ти зголосилася навідати доктора Вілсона, то він, мабуть, допоміг би розібратися з твоїми проблемами, – вкрадливо починає мама. – Він би підказав тобі, як з ними впоратися. Він же чудова людина, еге ж, Едварде?

Татове обличчя вже не таке суворе. І його стриманість де й поділася. Він згорбився, наче старигань.

– Так. Він чудовий.

Мені кортить пригорнутися до нього. Доторкнутися. Міцно обійняти. Я завжди була таткова донечка. Між нами є особливий зв’язок, що сформувався тоді, в саду, коли він гойдав мене на тій пластмасовій гойдалці.

Я зважуюся. В мене духу не вистачає завдавати їм додаткового болю.

– Я піду до нього. Домовлюся про зустріч.

Мені не хочеться звертатися до цього доктора Вілсона. Ще один представник медичної братії, який препаруватиме мене. Мені здається, що я вже встигла побувати в кожного психотерапевта, терапевта, психіатра, цілителя й псевдомозгоправа в радіусі двадцяти миль від Лондона. От як мені забути отой сеанс із хлопом, що нарізáв довкола мене кола, вбраний у пурпуровий східний халат і намисто, зроблене з мушель, які, схоже, виловили на пляжі Брайтон-біч? Того, що мацав мене своїми липкими від поту, пожадливими лаписьками, буцімто для того, щоб позбавити мене проблем? Це ж уявляєте, якою мірою я прагну розібратися в тому, що зі мною відбувається, якщо на таке зголосилася?

Коли мене чотири місяці тому випустили з лікарні, щось підштовхнуло мене в новому напрямку. Не можу до пуття пояснити, що воно таке було. Може, я врешті-решт усвідомила, що так далі тривати не може. Саме тоді я остаточно все вирішила.

Не потрібна мені ніяка психологічна допомога, і поради також не потрібні.

Мені потрібна правда.

Хай там як, я піду до цього доктора Вілсона, якщо це ощасливить батьків і вони нарешті від мене відчепляться.

Решту вечора ми поводимося так, наче нічого не сталося. Отак воно й ведеться зазвичай у таких родинах, як у нас, – якщо виникає якась незручна ситуація, зустрінь її, знешкодь, а потім заховай якомога глибше.

Наші посиденьки завершуються тим, що батьки обіцяють за два тижні навідати мене в Лондоні. Лишень коли я вже прямую до автівки, до мене дещо доходить.

Я ж так і не сказала їм, що переїжджаю до тієї кімнати в будинку Марти й Джека.

У день мого переїзду Марта з Джеком чекають на мене біля вхідних дверей – точнісінько так, як роблять це мої батьки щоразу, коли я приїжджаю їх навідати. Я бачу їх, щойно вибираюся з автівки «Uber», тягнучи єдину свою валізу. І це видовище змушує мене нервуватися. Якось я не розраховувала на свято з нагоди власних вхідчин і на килимок «Ласкаво просимо» перед дверима, об який треба обтрусити черевики, перш ніж зайти. Певна річ, вони хочуть просто привітати мене з переїздом , вмовляю я себе.

Мене страшенно тіпає – такою мірою, що те, що я взагалі здатна рухатися, доволі дивно. Більшу частину ночі я прогомзалася в ліжку, страшенно переймаючись через переїзд. Мені й раніше трапляло жити не самій, але це вперше доведеться мешкати в чужому будинку з людьми, які є його власниками.

Марта всміхається й махає мені, її чоловіченько ледь погойдується з підборів на носаки черевиків.

Немає чим перейматися. Вони хороші люди.

Натягаю на обличчя найсліпучішу свою усмішку й упевнено рушаю до них. На мій подив, Марта мене міцно обіймає. Мене огортає теплий вишуканий аромат її парфумів. Я трохи ніяковію в її чіпких руках, але напруження почасти мене полишає.

Нарешті вона лагідно випускає мене з обіймів, але одразу ж бере попід лікоть.