Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Я не можу втратити цю кімнату.

– Перепрошую, – кажу квапливо.

«Стули писок, ти ж зараз остаточно все зіпсуєш!»

Джекова дружина, відмахнувшись від моїх незугарних вибачень, підходить і простягає мені руку.

– Я – Марта.

Потиск її міцний, шкіра гладенька; не схоже, що цій жінці в житті довелося важко гарувати. Мене огортає делікатним ароматом вельми недешевих парфумів.

Вона дарує чоловікові сяйливу усмішку.

– Чому б тобі не зрізати трохи зеленої квасолі на вечерю?

Кивнувши мені, Джек аж із надмірною готовністю вшивається до саду, куди мені зась.

– Він не хотів вас налякати.

Знову зводжу очі на Марту.

– Він просто трохи зациклений на тому своєму саду. Вирощує там усіляке зілля… – Вона стишує голос – так зазвичай пліткують з близькою подругою. – Між нами кажучи, він і на мене гиркає, коли я туди потикаюся. …Може, я зараз заварю нам чаю і ми трохи посидимо й потеревенимо у вітальні?

Чай – це звучить непогано, але…

– Перепрошую, але в мене обмаль часу. Вже наступним разом.

Вона дивиться просто мені в очі.

– А чи він буде, той наступний раз? Джек запропонував вам поселитися в нас?

– Ми до цього не дійшли.

– А якщо я запропоную, погодитеся?

Я вагаюся, згадуючи чужі пальці, що стискають мій зап’ясток. А затим зусиллям волі струшую з себе цей спогад.

– Я залюбки винайму у вас кімнату.

Виходжу з будинку з радісною усмішкою, відчуваючи, що Марта проводжає мене поглядом. Щойно зачиняються двері, видихаю з полегшенням, відчуваючи неймовірне бажання до чогось прихилитися.

– Що, файно з мене посміялися, га?

Здригаюся, почувши ліворуч чийсь голос. Бачу стару; на її голові брунатний вовняний капелюх з бузковою плетеною квіткою попереду. Вона пильно вдивляється в мене з присадку сусіднього будинку. Тицяє в мій бік садовими ножицями з таким виразом, який не залишає сумнівів стосовно того, що вона б залюбки ними мене штрикнула.

Задкую на крок.

– Перепрошую?

– Ви ж тицяли пальцями в мій сад і реготали. Бо це, хай йому грець, мій сад!

Почуваюся повністю збентеженою.

– Перепрошую… я не…

Вона не дає мені змоги закінчити – хутко зникає у своєму будинку. За нею порскають двоє котів. Двері за ними з виляском зачиняються.

Вийшовши з будинку Джека й Марти, сиджу в автівці. Мене тіпає, я стискаю кермо, намарно намагаючись угамувати трем. Не вдається. Відчиняю бардачок, витягаю слоїчок антидепресантів, ковтаю дві пігулки, навіть на запиваючи. Заплющуюся, чекаючи, поки вони почнуть діяти, рятуючи мене своїми чарами. Відкидаюся на спинку крісла, легенько притискаю кінчики пальців до скронь. Масую. Глибоко вдихаю. Дихаю всією поверхнею шкіри – спеціальний мій метод, що допомагає заспокоїтися.

Раз, два – деревá!

Три, чотири – вийшли звірі!

П’ять, шість…

Звільна, легко, спокійно…

Щойно мене трохи розпружує, зиркаю на годинник. Шістнадцята тридцять, а в мене на сьогодні призначена ще одна зустріч. Батьки очікують, що ввечері я навідаю їх у Сурреї. За звичайних обставин я б без жодних вагань скасувала нашу домовленість, але в тім-то й річ, що нині обставини не звичайні. Якщо я не приїду до них, вони почнуть панікувати, сколошкають родичів. Ба гірше, поліцію поставлять на вуха. Останнє, чого мені кортить, – це щоб рідня або правоохоронці зараз сіли мені на хвіст.

Заводжу машину й вирушаю. На дорогах корки й тягучка, і воно на краще. Доводиться сконцентруватися на керуванні. Не лишається часу на розпачливі думки й самокопання. Виїхавши з М25 [7] М25 – кільцевий автомобільний шлях завдовжки 188 км, розташований навколо Лондона. , прямую крізь Моул-Веллі [8] Моул-Веллі – один з районів графства Суррей. – зелені рясні пасовиська, вгодовані корови й вівці. Статечні селища – зі статечними будиночками, обіч яких припарковано статечні автівки. Оце – та Англія, в якій я зростала. А чогось більш англійського, ніж будинок моїх батьків, і уявити годі.

Це старий пасторат; він менший, ніж той будинок, у якому я наразі збираюся винайняти кімнату, але такий самий величний, лиш у свій власний спосіб. І більших англійців, ніж самі мої батьки, які ждуть мене біля дверей, також годі вигадати. Вони достеменно побачили мене ще здаля, щойно я завернула на довгу під’їзну алею. Тут завжди так.

Тато – виструнчений, прямий як палиця; через це здається ще вищим і вміє привернути увагу. Мама жартома кличе його «срібний лис»: волосся в нього вже майже посивіло. До того як вийти на пенсію, він був один з найвідоміших лікарів у Лондоні й кар’єру завершив, маючи приватну практику. Таких, як він, нині зустрінеш не часто. Сильний і мовчазний. Стоїк – оце, мабуть, буде саме те слово.