Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Ця кімната наче спеціально для мене призначена.

Є єдина невеличка проблема – задушливі пахощі освіжувача повітря. Солодкавий, нудотний спиртовий запах достеменно промислового походження. Але байдуже. Якщо ця кімната буде моя, я завиграшки його позбудуся.

Але зараз від нього свербить у носі, а в роті я відчуваю гіркуватий присмак.

– З мого боку не буде нахабством спитати, чому поїхав ваш попередній пожилець?

– Попередній пожилець? – Він дивиться на мене, схиливши голову до плеча, усмішка раптом де й поділася. – А чому ви раптом вирішили, що до вас тут хтось жив?

– Просто цікаво, з якої причини можна покинути таке фантастичне помешкання.

На його обличчі знову з’являється усмішка.

– До вас у нас не було пожильців, Лізо. Ви перша! Хочете побачити кухню та їдальню?

Вже у дверях я не втримуюся – озирнувшись, ще раз кидаю на кімнату довгий погляд.

Їдальня виявляється цілком пересічною, її декоруванням господарі достеменно нехтують, бо тут і досі стоїть незграбний дерев’яний стіл, стільці й шафа родом з 90-х років минулого століття. Мама була б просто приголомшена. В її будинку їдальня – це предмет гордощів і втіхи. Місце, куди родина приходить, щоби побути разом, поділитися наболілим, посміятися. Мабуть, багато хто зважив би, що це трохи застаріла концепція, але моя матінка дуже шанує традиції.

Кухня велика. Наче нова, але якась ніби нашвидкуруч мебльована. Певно, до облаштування доклав руку Джек – він не справляє враження аж надто ретельного майстра. Сам Джек тим часом пояснює, що мені виділять трошки місця в холодильнику. Він каже ще щось, але я не надто вслухаюся. Натомість дивлюся крізь віконце у верхній половині дверей чорного ходу.

Там, за дверима, – сад, якому, здається, й кінця-краю нема. Справдешні хащі – дерева, високий чагарник, ділянки моріжку, розкреслені зарослими стежками.

Судячи з відстані до сусіднього будинку, цей сад може тягнутися ярдів на сто [6] 100 ярдів – 91,4 м. , але він настільки зарослий, що точно визначити важко.

Я натискаю на дверну ручку. Аж раптом Джек рвучко смикає мене за руку. Я здивовано відсахуюся.

– Агов, полегше, – каже він хутко.

Серце в мене аж заходиться. Виглядає на те, що Джек – не таке уже й безневинне ягня. Може, він ягня – серійний убивця.

Він примирливо скидає руки.

– Перепрошую, не хотів вас лякати. Просто сад – це наш приватний простір. – Тепер він говорить трохи повільніше. – Ну, ви ж розумієте, як воно… коли здаєш комусь кімнату, хочеться залишити якийсь куточок у будинку тільки для себе.

А відтак додає з надією в голосі:

– Втім, якщо ви любите засмагати, то там, на моріжку перед будинком, місця чимало. Хоча, бачу, шкіра у вас світла, тож, мабуть, до сонця ви не надто прихильні… Що ж, розумно: меланома й усе таке…

Масую зап’ясток у тому місці, де він мене вхопив, хоча рука насправді не болить. Судомно сковтую, серце збожеволіло тьохкає. Він же просто міг сказати, що до саду мені зась! І зовсім не обов’язково було вдаватися до фізичного тиску. Так, звісно, він вибачився, але…

– Ви – Ліза, чи не так? – Цей новий голос відтягує мою увагу від Джека. У прочілі стоїть поважного віку пані середнього зросту. Вона вбрана в елегантний чорний брючний костюм і черевички на запаморочливо високих підборах. Худорлява – аж хворобливо-тендітна, наче людина, яка одужує після тривалої недуги або надміру прихильна до дієт. Напевно, їй трохи за п’ятдесят, хоча не схоже на те, що вона так от просто зголоситься старішати. В неї файно ліплене обличчя, але шкіра напнута, аж неприродно гладенька – таке буває хіба що після уколів ботоксу. Лиш зелені очі, погляд яких спрямований на Джека, а не на мене, свідчать, що колись вона була справжня красуня. Та, власне, по-своєму вона й досі красуня.

– Так, я прийшла глянути на кімнату, – відповідаю, відступаючи на крок від Джека, бо й досі відчуваю його зухвалий доторк на власній шкірі. Кидаю на нього швидкий погляд; еге ж, він теж почувається ні в сих ні в тих. – Ваш син саме показував мені ваш чудовий будинок.

Химерно, але вона не відповідає. Натомість чути цокання підборів кам’яною підлогою – вона підходить до Джека. Зводиться навшпиньки й цілує його – в губи.

Ой-йой. Отакої! Від сорому мої щоки беруться краскою. Мені кортить провалитися крізь землю. Я ж мала пам’ятати, що в оголошенні зазначалося, що власниками будинку є подружжя, а не мати з сином! Та на Бога, вони ж навіть анітрохи не схожі одне на одного! Мене знову охоплює тривога, адже ця пані зараз достеменно вкаже мені на двері.