Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Мама – низенька, її волосся завдовжки до плечей не сиве, а радше біле. Вік їй личить, зморшки й плями її не лякають, я це знаю напевне. Вона з тих жінок, яких нині також не часто зустрінеш. Такі, як вона, неймовірно пишаються здобутками свого чоловіка і єдиної дитини, але самі залюбки аплодують їм, залишаючись за лаштунками. І от її вже аж ніяк не приймеш за чоловікову матінку.

Його звати Едвардом, її – Барбарою. Саме Барбарою – на Барбі вона не відгукується. Обоє вбрані практично й зручно, як справдешні сільські мешканці. Не знаю, твідове те вбрання чи ні, але скидається на те, що все ж таки твідове. Така собі статечна пара, одружена тридцять чотири з половиною роки. Цю надійність я хотіла б бачити і в своєму чоловікові також. Звісно, в пам’яті негайно зринає згадка про Алекса. Я безжально відтручую цю думку геть.

– Привіт, люба!

Тато вітається зі мною лагідно, але водночас у тоні його чути стриманість – такий собі натяк на те, що чекає на мене попереду. Ані обіймів, ані поцілунку в щоку. Натомість він заправляє мені за вухо пасмо волосся, так само, як робив це, коли я була ще зовсім маленька.

Мама обдаровує мене однією зі своїх сяйливих усмішок і цьомкає в щоку. Вона не відпускає мене з обіймів, квапливо проводить долонями по моїх обіп’ятих тканиною рукавів передпліччях. Судомно роздивляючись мене, вона намагається вишукати бодай якісь зміни. Краще б вона цього не робила: я страшенно ніяковію.

Коли ми заходимо до будинку, мені, як завше, впадає в око, що старий пасторат ущерть заставлений моїми світлинами. От я зі шкільними нагородами, ондечки – з грамотою за перше місце на олімпіаді з математики, отам я, перемігши у змаганнях з їзди верхи, обіймаюся з кіньми. Все це змушує мене шарітися, але в усіх цих світлинах є ще дещо, маленький ґандж, майже непомітний. Обіч мене немає ані подруг, ані хлопців. А ще я дуже тендітна, аж хворобливо худенька. Навіть Марта на моєму тлі здавалася б товстулею, якій не завадило б скинути кілька фунтів. І ще мені добре відомо, що всі світлини, на яких я найхудіша – шкіра й кістки, обличчя, на якому залишилися самі величезні очі, – завбачливо сховані по шафках.

До того ж тут немає жодної світлини, на якій я була б увічнена немовлям. Мама казала, що альбом з фотографіями вкрали разом з іншими речами, коли в будинок, у якому ми жили, вдерлися грабіжники. Я тоді була зовсім крихіткою й того нашого помешкання не пам’ятаю.

Єдине, окрім моїх портретів, фото, яке варте уваги, – це світлина тата, який щойно розпочав навчання на медичному факультеті. На ній він разом з двома колегами-студентами, причому всі троє не вельми тверезі. Хлопці здіймають кухлі з пивом, мало не тицяючи ними в об’єктив, а обличчя їхні приховані за медичними масками.

Заходимо до затишного, плеканого саду. На залізному кутому столі посеред пахощів і квіту таткових унікальних різнокольорових гвоздик розкладене частування – мамине шотландське печиво, цинамонові перепічки й фруктовий пиріг, – а також стоїть заварник з чаєм.

Мама неквапом відрізає перший шматок пирога, який призначається саме для мене. Власне, це не шматок, а здоровенний кусень – мовчазно, але наполегливо вона докладає зусиль задля того, щоб я набрала вагу. Прикипівши до мене очима, вона чекає Моменту Ікс. Тієї самої миті, коли я відламаю шматочок і вкину його в рот. Слухняно роблю те, чого від мене сподіваються. Жую.

– Чудовий пиріг, мамо! – Трохи надміру демонстративно облизую губи. – Ти скоро Мері Беррі [9] Мері Роза Еллін Беррі-Геннінгс – британська письменниця й ведуча кулінарного шоу. Вона є авторкою більш ніж сімдесяти п’яти книжок з куховарства, зокрема свого бестселера – «Біблії для випікання». перевершиш!

Мама в захваті, очі її потішено сяють. Інша людина на її місці вже б захоплено плескала в долоні – геть-чисто наче один з тих фейсбучних мемів. Авжеж, я брешу. В пирога консистенція і смак загуслого місива з цукру, смальцю й дитячого пластиліну.

Чай уже розлито по чашках, і батьки починають мляву балаканину про теплу погоду, сусідів, татові перемоги в гольф-клубі.

Але все це – облуда. Я знаю, нащо насправді ми зібралися, що саме маємо обговорити. Це так само передбачувано, як щотижневі відвідини батьками недільної відправи.

А ще я помічаю оті значущі погляди, якими вони обмінюються.

Першим на амбразуру кидається тато.

– То як ти сьогодні, люба?

З цього ж таки запитання він, поза всякими сумнівами, починав розмову зі своїми пацієнтами.