Эмма Донохью - Кімната

ьогодні мені п’ять. Минулого вечора, коли я засинав у Шафі, мені ще було чотири, але — чудасія! — коли прокинувся серед ночі в Ліжку, мені вже стало п’ять. До цього мені було три, перед тим два, перед тим один, перед тим нуль.

— А мінус один мені було?

— Хм-м? — Ма протяжно хмикає.

— Там, на Небесах. Мені було мінус один, мінус два, мінус три?..

— Ні, лік рокам почався, лише коли ти спустився вниз.

— Крізь Дахове Віконце. Тобі було дуже сумно, доки я не з’явився у твоєму пузику.

— І не кажи.

Ма нахиляється над Ліжком, щоб увімкнути Лампу, і та зі свистом освітлює все навколо.

Я вчасно встигаю зажмуритися. Трохи згодом я розплющую одне око, тоді друге.

— Я плакала, аж поки в мене зовсім скінчилися сльози, — каже Ма. — Я просто лежала тут і лічила секунди.

— І скільки секунд налічила? — питаю я.

— Багато-багато мільйонів.

— Ні, скільки точно?

— Я згубила лік, — каже Ма.

— А тоді ти мріяла і мріяла про своє яйце, аж доки розтовстіла. Вона широко усміхається.

— Я відчувала, як ти штовхався ногами.

— Об що я штовхався?

— Об мене, звичайно.

На цьому місці я завжди сміюся.

— Зсередини — бум-бум. — Ма піднімає свою спальну футболку й надуває пузика. — Я подумала: «Джек виходить назовні». А від самого ранку з широко розплющеними очима ти вислизнув на килим.

Я дивлюся на Килим з червоними, бурими й чорними переплетеними зиґзаґами. Там видно пляму, яку я випадково лишив, коли народився.

— Ти перерізала пуповину, і я став вільним, — кажу я до Ма. — Тоді я обернувся на хлопчика.

— Насправді ти й так був хлопчик.

Вона встає з Ліжка і йде до Обігрівача, щоб зробити повітря теплішим.

Я думаю, що він не приходив учора ввечері після дев’ятої, бо коли він приходить, то повітря стає іншим. Однак Ма не любить про нього говорити, то я й нічого не питаю.

— Скажіть мені, пане П’ятилітку, ви хотіли б одержати свого подарунка саме зараз чи після сніданку?

— Що це, що це?

— Я знаю, що тобі вже несила терпіти, — каже вона, — але не забувай, що гризти пальці не можна, бо мікроби потраплять в організм.

— І вони мене вразять, як тоді, у три рочки, коли я заслаб на блювоту й пронос?

— Навіть ще гірше, — відповідає Ма. — Від мікробів можна померти.

— І повернутися до часу на Небеса?

— Ти все ще гризеш, — тягне вона мою руку.

— Вибач, — кажу я й сідаю на неслухняну руку. — Назви мене ще раз паном П’ятилітком.

— Отже, пане П’ятилітку, — каже вона, — зараз чи пізніше?

Я вискакую на Крісло-Гойдалку, щоб глянути на Годинника.

Він показує сьому чотирнадцять. Я колихаюся на Кріслі-Гойдалці, не тримаючись за нього, наче на скейтборді, а тоді з радісним викриком його перестрибую назад на Перину і гойдаюся на ній, уявляючи, що це сноуборд.

— А коли можна одержувати подарунки?

— Будь-коли. Я можу вибрати час замість тебе, — пропонує Ма.

— Мені вже п’ять років, тож мушу вибрати сам. — Мій палець знову тягнеться до рота, але я засуваю його під пахву й міцно стискаю. — Отже, я вибираю — зараз.

Ма витягає щось з-під своєї подушки; гадаю, вона ховала там подарунок усю ніч, щоб я не побачив. Це сувій лінійованого паперу, перев’язаний багряною стрічкою від тих шоколадок, що їх ми отримали на Різдво.

— Розгорни його, — каже вона мені. — Помалу.

Я розв’язую вузол і розгортаю папір. Там картина, зроблена простим олівцем. Я не знаю, що це, а тоді до мене доходить:

— Це ж я!

Як у Дзеркалі, тільки більший — мої голова, рука, плече, моя спальна футболка.