Эмма Донохью - Кімната

Як мені щось болить, я завжди про це думаю. Ма розтирає моє плече, хоч воно й не болить, та мені однаково це подобається.

Я й досі не сказав їй про павутину. Як дивно мати щось своє, належне мені, а не Ма. Усе інше — наше спільне. Я розумію, що моє тіло належить мені, як і думки в моїй голові. Але мої клітини зроблені з клітин Ма, тож я наче її частинка. І ще, коли я кажу їй, про що думаю, а вона мені каже, про що думає сама, наші думки стрибають з голови в голову. Це наче фарбувати синьою пастеллю поверх жовтої — виходить зелений колір.

О восьмій тридцять я натискаю на кнопку Телевізора і, перебравши три канали, знаходжу «Дору-мандрівницю» — ура-ура! Ма повільно крутить Антену й ворушить її вуса, щоб поліпшити зображення. Одного разу, коли мені було чотири рочки, Телевізор помер, і я гірко плакав, але вночі Старий Нік проніс чарівну коробку — перетворювач, і вона відживила Телевізор. Інші канали, крім тих трьох, показують геть розпливчасто, тому ми не дивимося їх, бо це шкодить нашим очам. Тільки коли там є музика, ми завішуємо екран сірою Ковдрою і просто слухаємо, трусячи своїми задками.

Сьогодні я кладу пальці на голову Дорі, обіймаю й розповідаю їй про свої суперздібності, дарма що мені тільки п’ять. У відповідь вона всміхається. На її голові — здоровезна кучма волосся, схожа на справжній бурий шолом з гострими зрізаними краями. Я сідаю на Ліжко, на коліна до Ма, вмощуюся, щоб не відчувати її гострих кісток, і дивлюся. Ма має не так-то й багато м’яких частин, однак ті, що є, суперм’які.

Час від часу Дора говорить не по-нашому, а по-іспанському, наприклад lo hicimos. Вона завжди носить Рюкзак, більший усередині, ніж зовні, і там є все, що треба Дорі: і драбини, і космічні костюми, і одяг для танців та гри у футбол, і флейта — все-все, щоб подорожувати з найліпшим другом — мавпочкою Чобітком. Дора завжди каже, що їй потрібна моя допомога. Наприклад, вона питає, чи можу я знайти чарівну річ, і чекає, коли я скажу: «Так». Якщо я кричу: «Вона за пальмою!» — і синя стрілка показує туди ж, Дора каже: «Дякую». Але інші люди в Телевізорі нас не чують. На Мапі щоразу показано три місця. Спочатку треба дійти до першого, потім до другого, а тоді до третього. Я ходжу з Дорою та Чобітком, тримаючи їх за руки, співаю разом з ними, надто коли вони перевертаються в повітрі, дають п’ять долонями чи виконують танець дурненького курчати. Крім того, нам треба стежити за підлим лисеням Шахраєм. Побачивши його, ми мусимо тричі крикнути: «Шахраю, не кради!» Він сердиться й каже: «О ні!» А тоді тікає. Одного разу Шахрай зробив робота-метелика з дистанційним керуванням, але щось пішло не так, і робот сильно вдарив його самого по масці й рукавичках. Ото ми реготали. Іноді ми ловимо зірки і кладемо їх у кишеню Рюкзака. Я собі вподобав Галасливу Зірку, що всіх будить, і Мінливу Зірку, яка може набирати різних форм.

На інших планетах показують здебільшого людей, що сотнями можуть уміститися в екрані, за винятком однієї великої людини, яка більша й ближча за всіх. Вони мають одяг замість шкіри, їхні обличчя рожеві, чи жовті, чи бурі, чи плямисті, чи волохаті, з червонющими ротами й великими очима, обведеними чорним. Вони багато сміються і голосно кричать. Хотів би я дивитися Телевізор весь час, але від цього псується наш мозок. Перш ніж я спустився з Небес, Ма сиділа біля Телевізора весь день і обернулася на зомбі — це ніби привид, тільки він гучно ступає: туп-туп. Тож тепер вона завжди вимикає його після одної ранкової програми; за день клітини в мозку множаться, і після вечері ми переглядаємо ще одну програму, а уві сні мозок відростає знову.

— Ну, ще однісіньку, сьогодні ж мій день народження! Будь ласочка!

Ма розтуляє рота, а потім стуляє. Вона каже:

— Чом би й ні?

Ма вимикає звук під час реклами, бо реклама роз’їдає наш мозок найшвидше, а так вона не долітає до наших вух.

Я бачу іграшки, чудову вантажівку, батут і біоніклів. Двоє хлопчиків б’ються, тримаючи в руках трансформери, але це дружня сутичка, а не бійка якихось поганців.

Тоді починається нова програма, це «Губка Боб — Квадратні Штанці». Я підбігаю, щоб доторкнутися до нього і до морської зірки Патрика, але не до Сквідварда, бо він моторошний. Це страшна історія про велетенський олівець, і я переглядаю її крізь пальці Ма, вдвічі більші за мої.

Ма нікого не боїться. Хіба що Старого Ніка. Найчастіше вона називає його просто він; я навіть не знав, як його звуть, доки не побачив мультик про чоловіка на ім’я Старий Нік, що з’являється вночі. Я називаю так справжнього чоловіка, бо він теж приходить уночі, хоч на типа з Телевізора й не схожий — той має бороду, роги і всяке таке. Якось я запитав Ма, чи справді Нік старий, і вона відказала, що він майже вдвічі старший за неї, отож досить старий.