Эмма Донохью - Кімната

— Але моє спадає аж до поперека, а твоє — лише до плечей.

— Це правда, — каже Ма, беручи зубну пасту. — Усі твої клітини вдвічі живіші за мої.

Я не знаю, як це можна бути тільки наполовину живим. Я знову дивлюся в Дзеркало. Наші спальні футболки різні, як і наша спідня білизна, — у Ма немає ведмедиків.

Коли вона спльовує вдруге, настає моя черга чистити зуби. Я беру Зубну Щітку й чищу зусібіч кожен свій зуб. Плювок Ма в Мийниці трохи не такий, як мій. Я змиваю обидва плювки і вишкіряюся, мов вампір.

— Ай! — Ма затуляє очі руками. — Твої зуби такі чисті, що вони мене засліплюють.

Її зуби зовсім згнили, бо вона забувала їх чистити. Тепер вона дуже шкодує про це і вже не забуває дбати про них, але вони однаково гнилі.

Я вирівнюю стільці і ставлю їх коло Дверей навпроти Сушарки. Вона, здиблена, мов кінь, завжди бурчить і каже, що в нас затісно, але якщо її скласти, то місця насправді багатенько. Я теж можу скластися — ну, не так, щоб зовсім, бо маю м’язи, до того ж я живий, а вона ні. Двері зроблено з чарівного блискучого металу, і після дев’ятої, коли я забираюся в Шафу, вони промовляють бі-біп.

Жовтосяйного обличчя Бога сьогодні не видно: Ма каже, що йому важко пробитися крізь сніг.

— Який сніг?

— Дивись, — показує вона вгору на Дахове Віконце.

У ньому мріє легеньке світельце, решта — морок. У Телевізорі сніг білий, проте справжній сніг не такий. Дивина, та й годі!

— Чому він не падає на нас?

— Тому що він зовні.

— У Космічному Просторі? Шкода, що він не всередині, ним можна було б погратися.

— О, ну тоді б він розтанув, бо тут тепло.

Ма мугикає пісню. Я відразу ж здогадуюся, що це «Хай іде сніг», і співаю другий куплет, а тоді — «Зимову казку». Ма підспівує мені, заводячи вгору.

Щоранку в нас тисячі справ. Наприклад, ми беремо з Комода Вазон і над Мийницею вливаємо в нього чашку води — так, щоб не пролити ані краплинки. Тоді ми ставимо його назад на блюдце. Вазон раніше жив на Столі, але обличчя Бога спалило йому листочок. Тепер у нього лишилося дев’ять листочків, вони завширшки з мою долоню і волохаті, немов собаки, як каже Ма. Але собаки живуть тільки в Телевізорі. Мені не подобається дев’ятка. Я знайшов там малюсінький новий листочок — значить, тепер їх знову десять.

А от Павук справжній. Я бачив Павука двічі й оце тепер якраз виглядаю його, проте між ніжкою Стола і стільницею сама павутина. Стіл такий стійкий, що аж диво бере: я довго можу стояти на одній нозі, але зрештою завжди падаю. Я не кажу Ма про Павука. Вона вважає павутину за бруд, але мені павучий витвір видається тонесеньким сріблом. Ма любить тварин, що бігають і їдять одна одну на телепланеті дикої природи, а справжніх — ні. Коли мені було чотири, я спостерігав, як мурахи повзуть угору по Плиті, а вона прибігла і розчавила їх усіх, щоб вони не поїли наших харчів. Хвилину тому вони були ще живі й раптом обернулися на сміття. Я так плакав, що мої очі мало не витекли зі сльозами. А одної ночі щось гудюче кусало мене, і Ма прибила його під Полицею на Дверній Стіні. То був комар. На корковій плитці й досі пляма, хоч Ма й намагалася її відшкребти, — це моя кров, яку комар випив з мене, наче крихітний вампірчик. Тоді я вперше втратив трохи крові.

Ма бере зі сріблястого пакетика з двадцятьма вісьма маленькими зорельотами свою пігулку, а я беру вітамінку з пляшечки, де намальовано хлопчика, що стоїть на руках. Потім Ма виймає свою вітамінку з великої пляшки, де зображено тенісистку. Вітамінки треба вживати, щоб не захворіти й не повернутися до часу на Небеса. Я не хочу на Небеса, мені не подобається вмирати, однак Ма каже, що коли ми матимемо років по сто й утомимося від ігор, то нам, можливо, захочеться померти. А ще вона п’є пігулку, що тамує біль. Іноді вона ковтає навіть дві штуки, але не більше, бо корисні речі, коли їх забагато, робляться шкідливими.

— Поганий Зубчик? — питаю я.

Це верхній зуб, у самісінькому кінці щелепи. Він найгірший.

Ма киває.

— А чому ти не п’єш по дві протибольові пігулки щодня?

Вона морщиться.

— Бо тоді я стану залежною від них.

— Що?

— Ну, я неначе піймаюся на гачок, бо вже не зможу без них обходитись і питиму їх дедалі більше.

— А що в цьому поганого?

— Це важко пояснити.

Ма знає все, крім тих речей, що їх кепсько пам’ятає. Часом вона твердить, ніби я замалий, щоб зрозуміти її пояснення.

— Мої зуби менше болять, коли я про них не думаю, — каже вона.

— Як це?

— Це зветься «зусилля волі». Коли не думаєш про щось, то воно робиться неважливим.