Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

– Ласкаво просимо, Лізо, – урочисто мовить вона, наче виступаючи перед величезним натовпом глядачів і збираючись вручити мені якусь нагороду.

Вбрання в неї, авжеж, до такої нагоди неабияк пасує. Минулого тижня, коли я приходила на оглядини, Марта була вбрана наче елегантна пані на прогулянці містом; зараз вона зразок того, як має виглядати господиня елітної вечірки «для своїх». Вечірня сукня, рубіново-червоні черевички на тонесеньких, наче голка, підборах, бездоганний макіяж – такою мірою бездоганний, що ще трохи, й обличчя нагадувало б порцелянову машкару. Цікаво, вона що, кудись збирається? Чи вона одна з тих «сплячих красунь», які навіть у ліжку залишаються при повному параді й виглядають просто супер усі двадцять чотири години на добу? Я в порівнянні з нею – просто живе втілення недбальства у своїх вибляклих «варених» джинсах і картатій зеленій блузці з довгим рукавом, з ультракороткою стрижкою й величезними, наче в сови вдень, очима.

Марта дивиться на мене так, наче я – її обожнювана родичка.

– Ми хочемо, щоб у нашому будинку ви були дуже щасливі. У вашому будинку.

«У вашому будинку». Мене раптом вражає розуміння: я житиму в будинку, який насправді не мій. У будинку, де мешкають також його власники – двоє чужих мені людей.

– Дивно, що ви так швидко змогли розірвати договір про оренду з вашим попереднім домовласником, – зауважує Джек.

Я міцніше стискаю ручку валізи.

– Та я в подруги жила. Цими днями знайти нормальне помешкання за пристойну ціну в Лондоні просто неможливо. Не уявляєте, яка я щаслива, що мені трапила ваша кімната. – Цього разу я всміхаюся цілком щиро.

Я й справді щаслива. Адже цей переїзд має для мене величезне значення.

Джек квапливо забирає в мене валізку, а Марта веде мене досередини.

Сьогодні в передпокої світліше, тому я помічаю, що стіни прикрашають світлини й репродукції в рамах. У мене знову виникає це химерне бажання зупинитися на червоному з чорним килимі в самому серці будинку, але Марта веде мене до сходів. І відпускає мою руку.

– Джеку, зроби-но нам честь, – м’яко просить вона. В голосі її бринить сміх, наче в дівчиська-реготухи.

Я йду за Джеком. А тоді чую, як тонко риплять сходи в мене за спиною. Марта піднімається останньою. На другому поверсі всі двері зачинені, цього разу включно з тими, що ведуть до ванної кімнати. Либонь, десь у глибині будинку прочинене вікно, тому що зимний протяг облизує мені ноги, коли ми піднімаємося сходами.

Моя кімната. Я вирішую, що варто це озвучити, тільки-но Джек прочиняє двері. Сьогодні її заливає доволі тьмяне денне світло. Тут задуха, а через це кімната здається меншою, стіни наче зсунулися. А ще цей бісів дражливий освіжувач повітря – він і досі залишається тут, наче непроханий сусіда, який оселився на дурняк і не сплачує своєї частини орендної плати.

Джек підкочує мою валізку до ліжка й віддає мені ключа від вхідних дверей. Марта стовбичить у дверному прочілі.

Джек дивиться на мій багаж.

– А ви, одначе, порожнем мандруєте!

– Так, більшість речей я залишила в сервісі зберігання.

– Викинули гроші на вітер, Лізо, і то неабиякі. Слід було привезти все, в нас місця вистачить. – І додає квапливо. – Еге ж, Марто?

Та осудливо цокає язиком.

– Та дай ти дівчині оговтатися, вона ж щойно ввійшла! Про речі поговоримо іншим разом. Я певна, що зараз єдине, чого кортить Лізі, – це облаштуватися.

Я квапливо запевняю обох, що все гаразд; мовляв, той сервіс зберігання, яким я користуюся, мені цілком підходить.

Так химерно: коли ти приходиш на оглядини будинку, квартири чи кімнати, то ніколи не помічаєш маленьких недоліків, хоча й намагаєшся їх видивитися. Лишень коли ти вже переїхав, на тебе чатують неприємні сюрпризи. Напередодні вночі пройшла коротка, але рясна літня злива, і зараз я помічаю краплі навколо мансардного вікна, а стеля навколо наче повогшала. Я вказую на це Джекові.

Він якийсь час вивчає вікно, наче сподіваючись, що під його поглядом воно висохне саме.

– А я ж вважав був, що вже відремонтував цю штуку. Але байдуже, принесу драбинку й гляну.

– Це не горить. Зробите, коли буде нагода.

Найменше мені кортить, щоб у них склалося враження, що я одна з тих вимогливих пожильців, які постійно скиглять і нарікають на кожну дрібничку.

Аж тоді дещо спадає мені на думку.

– А ключ від самої кімнати ви мені дасте?

Відповідає Марта. Вона у своїй запаморочливій сукні й досі стоїть у дверному прочілі, вільготно зціпивши руки в замок. Я помічаю, що нігті в неї вкриті яскраво-червоним лаком.