Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Я не зверталася до доктора Вілсона, позаяк і досі сподіваюся, що, якщо я потягну ще кілька днів, його, може, зіб’є автівка чи він вийде на пенсію і мені не доведеться з ним зустрічатися. Паскудні думки, але тепер принаймні ви розумієте, якою мірою мені не хочеться до нього потикатися. Зберігаю телефонний номер у адресній книзі телефона і вже збираюся набрати його, але вирішую, що не варто. Можливо, якщо я потягну ще декілька годин, доктор Вілсон устигне назавше поїхати до іншої країни.

Виходжу на майданчик, стиха зачинивши за собою двері. Кілька хвилин стою незрушно. Всотую в себе всі звуки, все, що бачу навколо. Деякі люди вважають, що будинки здатні говорити з ними. Я хочу, щоб цей будинок зі мною поговорив.

Тут, на горішньому поверсі, все вже бувале в бувальцях. Освітлення – вигадливі люстри з кількома лампочками. Вони скидаються на визолочені, але зовні вже доволі полупані. Двері до моєї кімнати старомодні – дерево з мідною ручкою. От відлущити б їх і вкрити лаком, вийшла б просто цяця. Шпалерам уже, схоже, чимало років, і нагорі, попід самою стелею, вони де-не-де повідставали від стіни.

Дослухаюся. Але тут, нагорі, тихо. Будинок не воліє нічого мені повідомити – хіба що те, що Джек із Мартою трохи занедбали це місце.

Може, вони не такі вже й багаті, як я спочатку вважала. Це пояснило б, нащо їм узагалі брати пожильця.

Спускаюся сходами на майданчик другого поверху. Роздивляюся, заплющуюся, вдихаю повітря. Дослухаюся. Чую лишень голоси Джека й Марти там, унизу. Будинку нема чого мені розповісти. Він мовчить. Що ж, може, іншим разом.

Я вмію чекати.

Починаю розпаковувати речі й розвішувати одяг у шафу. Всі без винятку мої кофтинки – з довгими рукавами, штани – до кісточок, а от черевички відкриті – так, що видно верхню частину ступнів. У мене є кілька особистих документів, які я вирішую покласти в шафку біля ліжка, але шухляда відмовляється засуватися як годиться. Витягаю її. Виявляється, що туди, за задню стінку шухляди, позавалювалося чимало всякого непотребу. Бачу меню з ресторанів на виніс, візитівки служби таксі, стару серветку для окулярів. А ще – конверт. Він не запечатаний, всередині – складений аркуш паперу.

Нашорошую вуха. Це ж щойно зарипіли сходи, що ведуть до моєї кімнати, еге ж? Дослухаюся, але звук не повторюється.

«Припини ти вже бути таким страхополохом».

Я знаю, що в старих будинках у спекотні дні деревина розширюється, а потім уночі знову зсідається. Звідси, напевно, й цей звук. Може, варто піти перевірити? Я зводжуся, й досі тримаючи в руках конверт. Але вже біля дверей зупиняюся. «Досить уже параноїти. Ти хотіла, щоби будинок з тобою поговорив, і він з тобою говорить – от хіба що мовою старого дерева, якою ти не володієш».

Я намагаюся викинути це з голови, але воно нікуди не дівається – оце пекельне відчуття першого вечора, проведеного в чужому будинку.

Натомість я повертаюся до ліжка, витягаю з конверта складений аркуш паперу. Це лист. Написаний від руки, охайним і чітким, якимось професійним почерком. Кров відливає мені від обличчя, мене починає морозити.

Адже я одразу ж розумію, що це за лист.

Підстрибую, коли зовні знову лунає оцей тріск. Цього разу це не сходи – це майданчик просто в мене під дверима. І знову западає тиша.

У кімнаті чути тільки моє важке дихання. За кілька секунд звук повторюється. Уривчасте рипіння – наче щось важке тисне на мостини.

Кладу листа назад у конверт і ховаю його під матрац. Кваплюся до дверей. Притискаюся до них вухом. Дослухаюся.

Тиша.

Бабах .

Стукіт у двері відлунює вібрацією в усьому тілі.

Вражено відсахуюся, хапаючи повітря.

– Хто там? – Трем у голосі приховати несила.

– Всього лиш я.

Розпружуюся. Це Джек. Опускаю руки, намагаюся вирівняти дихання й заспокоїтися. Думаю про те, що варто попросити його піти, але він додає:

– Я оце подумав: у вас, бува, не знайдеться вільної хвилинки?

Відчиняю двері – не надто широко, втім, – щоб дізнатися, чого він хоче.

Але я одразу ж розумію, що припустилася помилки. Слід було сказати йому, що я вже в ліжку. Він в елегантних штанях, налощених черевиках, випрасуваній білій сорочці, а на шиї золотий ланцюжок. Від нього тхне милом і різким, з пряним ароматом, лосьйоном після гоління. Він виглядає так, наче зібрався на побачення. Може, вони з Мартою кудись ідуть?

Обидві руки він тримає за спиною.

– Що сталося, Джеку?

Він жестом штукаря викидає вперед одну руку. В ній – скріплений степлером стосик аркушів.