Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Досить з мене. Підступаюся до нього, тицяю підписану угоду йому в пику, тож Джекові нічого іншого не залишається, окрім як забрати папери.

Виштовхати його втришия – от що я мала б зробити, але мені просто кортить, щоб він забирався. Він скрадається до дверей, нишком виходить, іде сходовим майданчиком, спускається сходами. Я чую, як він гукає Марту.

– А я чогось думав, що тебе цілий вечір не буде! – долинає до мене.

Відповіді я не чую.

Беру двері на засувку, підсуваю стілець під ручку, щоб Джек не надумав вдертися до мене вдруге. Важко падаю на ліжко. Я злякалася, я й справді просто страшенно злякалася. А найбільше налякав мене навіть не сам Джек, а те, що я була сама-одна в чужому домі. Принцип довіри, як сформулювала це Марта. Але факт лишається фактом: я взагалі не знаю цих двох людей, у яких винайняла кімнату.

Згадую про лист, який знайшла в шафці й сховала під матрацом. Витягаю конверт, сідаю до столу. Конверт трохи пом’ятий з одного кута, тому, вирішую я, він, мабуть, пролежав отам, за шухлядою, досить довго, хоча чорнило ще не встигло виблякнути. Витягаю аркуш. Цього разу він мене так не вражає, тому що я вже знаю, що це за лист. Читаю:

«Всім зацікавленим особам.

Це одна з останніх речей, які я залишаю в цій кімнаті. Я не збираюся називати власне ім’я, тому що воно не має жодного значення. Крім того, якщо я зроблю це, прийняте мною рішення може зашкодити невинним людям, а їх уже й так постраждало чимало. З усією повагою я прошу представників влади не намагатися з’ясувати мою особу чи походження. Це й справді не має жодного значення. Я просто людина, яка наробила помилок і вирішила тепер заплатити за них у єдиний спосіб, який здається прийнятним, тобто власним життям.

Немає потреби ставити забагато запитань. Вони не зарадять ані вам, ані мені. Зі мною все покінчено. Дайте мені спочити з миром.

Оскільки мені відомо, яка доля чекає на самогубців, що не є заможними, я розумію, що поховають мене не у Вестмінстерському абатстві. Втім, я б хотів попросити про те, щоб, перш ніж мене відправлять туди, де я знайду свій вічний спочинок, заупокійну відправу провів пастор англіканської церкви. Я б хотів…»

На цьому лист несподівано уривається.

Лист самогубця. Прощання з життям. Там, унизу аркуша, є ще кілька рядків, набазграні олівцем. Вони, схоже, написані якоюсь незнайомою абеткою, але я взагалі не надто розуміюся на іноземних мовах, тому мені годі прочитати, що там написано.

Отже, виходить, хтось укоротив собі віку просто в цій кімнаті. Не «хтось», тут-таки виправляю себе, а той чоловік, що відмовився називати власне ім’я. Може, це саме тому під час моїх оглядин у кімнаті смерділо отим дешевим освіжувачем повітря – щоб замаскувати гнилий віддих нещодавньої смерті? Але Джек висловився однозначно: жодних пожильців до мене тут не мешкало.

Наново перечитую перші рядки листа – от воно, чорним по білому: «Це одна з останніх речей, які я залишаю в цій кімнаті».

В цій кімнаті. Втім, можливо й таке, що Марта з Джеком купили цю шафку десь на блошиному ринку і лист уже був отам, за задньою стінкою шухляди. Хитаю головою: у шафки вигляд предмета меблювання, який простояв тут уже досить довго, а лист не здається аж такою мірою давнім.

Нащо було Джекові брехати про те, що до мене в них не було пожильців?

Він не тільки у гречку скаче, він ще й бреше? Щось Джеків психологічний портрет виходить не надто привабливим…

А чому всім було байдуже до того безіменного чоловіка? Я проводжу пальцями по рядках. Мені – не байдуже. В горлі клубок.

Я знаю, як воно – заточуючись, стояти на самісінькій межі. Саме цієї миті між мною й цим безіменним чоловіком, обличчя якого мені годі уявити, формується міцний зв’язок. Я не можу просто запхати лист назад до шухляди і вдати, ніби цього незнайомця не існує. «Не існувало», – виправляю я себе. І все одно я не можу, адже це було б жорстоко.

«Немає потреби ставити забагато запитань. Вони не зарадять ані вам, ані мені. Зі мною все покінчено. Дайте мені спочити з миром».

Але в мене не виходить дослухатися до його прохання і вшанувати його волю. Бо позбутися запитань, що дошкуляють мені, я не можу.

Хто вони, оті невинні люди, про яких він говорить? Як саме він їх скривдив? Яких помилок він припустився?

Я гарячково міркую.

«Вгамуйся.

Вгамуйся.

Та вгамуйся ти, хай тобі грець».

Знаходжу свої пігулки, вкидаю одну до рота. Дві – то буде забагато. Я страшенно втомилася, мені треба поспати.