Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

– Лізо! – гукає мене Марта, щойно я заходжу до будинку, повернувшись із роботи.

На мить я спантеличуюся: мені здається, що мене гукає мама.

Легенько струшую головою, щоби прочистити мізки. Не можу стримати роздратоване форкання. Мені зовсім не кортить зараз гратися в слухняну пожиличку. Я страшенно втомилася на роботі. Брючний костюм здається таким важким, наче на плечах у мене сидить ще й інша людина. Все, чого мені наразі кортить, – це потрапити до власної кімнати й упасти на ліжко. І поміркувати про ту прощальну записку. Я все не можу викинути її з голови. Не можу перестати думати про її невідомого мені автора.

Раптом я помічаю в коридорі щось дивне. Витріщаюся, впустивши щелепу. Це моя валіза й кілька пакетів, напхані моїми манатками. Я не… не розумію. Що сталося?

Стрімко, так, що холоші штанів метляються, демонструючи верхню частину ступнів, я заходжу в їдальню, де біля дерев’яного столу сидять Джек з Мартою. Вони дивляться на мене наче двоє стривожених батьків, які знайшли щось заборонене в кімнаті дочки-підлітка й от тепер зібралися влаштувати серйозний «розбір польотів».

Обоє зводяться, коли я заходжу до кімнати. Марта здається змореною, шкіра ще дужче обпинає вилиці, ніж зазвичай, колір обличчя якийсь дивний – його не в змозі приховати навіть тлустий шар рум’ян. Джек стоїть у неї за спиною. У його присутності дружина здається якоюсь навіть меншою на зріст.

Обоє мовчать, тому я не витримую першою:

– Якісь проблеми?

Так, цілком очевидно, що проблеми. Судячи з моїх спакованих речей, мене збираються викинути звідси. Але цього не станеться, я цілком і повністю цього певна. Мене поймає враження, наче я потрапила до якоїсь паралельної реальності. Ще вчора вони обоє були такі лагідні до мене, такі приязні… ну, якщо не зважати на…

І саме тієї миті я помічаю пляшку шампанського, яку Джек приніс до моєї кімнати – так, до моєї кімнати! – напередодні ввечері, щоб «відсвяткувати». Вона стоїть на столі. І два келихи, наполовину повні напою, з якого давно вже вивітрилися всі бульбашки, стоять поруч із нею. Підтискаю губи.

Голос Марти бринить.

– Що ж, Лізо. Буду лаконічна, бо не хочу образ і вважаю, що це непотрібно. – Вона озирається на Джека по допомогу, але на цей погляд він відповідає самим лише безневинним виразом обличчя. – Ми з Джеком поговорили й вирішили, що для всіх нас буде краще, якщо ви пошукаєте собі інше місце проживання. Ми повернемо вам орендну плату й завдаток, це не проблема. Але ми хочемо, щоб ви поїхали. Вже сьогодні.

Я одразу ж переходжу в напад.

– Це ж чому?

Всередині в мене закипає гнів. Ці двоє мали нахабство запустити лабети до моїх речей, коли мене не було вдома. Ми так не домовлялися, але я поки що на цьому не наголошую. Щосили стримую гнів, але він усе одно булькотить усередині.

Голос Марти звучить невпевнено, наче текст ролі їй дали заздалегідь, але вона його до пуття не завчила. Вона засмучено зводить очі на речові докази на столі.

– Коли Джек сьогодні намагався полагодити мансардне вікно у вашій кімнаті, він знайшов оце у вас на столі. В угоді чітко зазначено, що алкоголь і… відвідувачі, всі, окрім батьків… заборонені. Це пряме порушення угоди, яку ви підписали. Боюся, ми не можемо дозволити вам надалі залишатися в нашому будинку. Тож, якщо ваша ласка…

Я здогадуюся, що Марті добре відомо, звідки в моїй кімнаті взялося те шампанське і ким був відвідувач. Відчуваю спокусу викласти їй усе як є, але вона здається такою розгубленою, що мені стає її шкода і я вирішую, що краще промовчати. Хай там як, мені не хочеться поки що спалювати мости – якщо тільки мене не примусять це зробити.

Перехоплюю нервовий погляд Джека. Він одразу ж відводить очі.

– Шампанське мені подарували колеги по роботі, коли я повідомила, що переїжджаю. Я привезла два келихи й наповнила один, поки розбирала речі. Але в цьому шарварку забула, куди саме я його поставила, тому наповнила і другий також. Угоду я тоді ще не прочитала, навіть попри те, що вже встигла підписати. Отже, як бачите, все це непорозуміння.

Все це звучало б дуже переконливо, якби вони діяли від щирого серця. Але ж вони брешуть. Точніше кажучи, Джек бреше.

Марта знову дивиться на чоловіка, тоді зводить очі на мене. Цілком очевидно, що подружжя вирішило делегувати обов’язок вести зі мною перемовини саме їй.

– Може, й так, але все одно це порушення угоди. І нам здається, що це неприпустимо. Нічого особистого. Ви дуже мила дівчина. – Вона гарячково підшукує гоже пояснення. – Ми просто думаємо, що ви тут не на своєму місці.