Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Я залишуся. Жодних сумнівів щодо цього в мене немає. Але мені цікаво, в чому полягає справжня причина цього дійства. Певна річ, існують на світі дурепи, які не проти скочити в гречку з Джеком, але я чомусь сумніваюся, що він отак от мститься щоразу, коли дістає від когось одкоша. Для таких, як він, це лотерея. Раз на раз не припадає. Потім я пригадую вираз його обличчя, коли я попросила його піти. Міркую над тим, що б сталося, якби Марта так вчасно не повернулася додому. Гм, можливо, я про нього зависокої думки.

– Послухайте, Марто, мене не цікавить оце – «на своєму місці, не на своєму місці»… Я знаю одне: я підписала угоду терміном на шість місяців. Я збираюся виконувати її, і ви так само. А ще я хочу вас попередити, що працюю в галузі, де достобіса дуже беручких юристів, один з яких – мій колишній хлопець.

І нащо я приплітаю сюди Алекса?

– Якщо ви вирішите порушити угоду, яку ми підписали, я звернуся до них і тоді вже нам доведеться з’ясовувати стосунки в суді.

Слово «суд» змушує обох ледь помітно здригнутися. Марта, здається, от-от заплаче.

– Не треба цих погроз, Лізо. Ну чому ви не розумієте, що в нас із вами просто нічого не вийде? В Лондоні є чимало кімнат на винайм. Чому ви не хочете підшукати собі якусь іншу?

Але я непохитна.

– Тому що я вже знайшла цю. Я заплатила завдаток і орендну плату, і я тут залишуся. Ще щось?

Джек більше не здається втіленням невинності. Власне, він дивиться на мене з чимось, що вельми нагадує гнів. Він, вочевидь, не звик до того, щоб жінки чинили опір. Мабуть, це через те, що він живе з Мартою, яка старша від нього. От йому й почало здаватися, ніби він володар всесвіту.

Обоє мовчать, тому я розвертаюся, збираючись іти. Але перш ніж вийти з кімнати, я питаюся в Джека:

– То ви полагодили мансардне вікно?

Він дуже повільно хитає головою, тому я додаю:

– Буду дуже вдячна, якщо ви зробите це якнайшвидше.

А відтак озираюся на Марту з обвинувальним поглядом.

– Ви вчора розводилися про довіру. Сказали, що саме з цієї причини в моїй кімнаті немає ключа. Я довіряла вам обом.

Втім, не Джекові. Джекові я не довіряю, натомість мені кортить дати йому стусана. Але ж я реалістка. Треба зруйнувати їхні підступи, перш ніж я заберуся звідси.

Виходжу. Неквапом, щоб дати їм зрозуміти, що залякати мене не вдалося. Збираю валізу й пакети з передпокою й тягну їх назад до своєї кімнати.

Щойно зачинивши двері, притискаюся до них спиною й сповзаю на підлогу. Дійство, яке щойно відбулося там, унизу, – це останнє, чого я сподівалася на другий день проживання в цьому будинку. Але принаймні тепер я розумію, чого можна очікувати від Джека. Він, виявляється, маленький поганець, з тих, які ховаються під матусиною спідницею, утнувши якусь капость.

– І вас вони також намагалися викинути? – пошепки питаю в чоловіка, який залишив прощального листа, наче він зараз тут, у цій-таки кімнаті.

Вирішую називати ту записку прощальним листом. Передсмертний лист – то таке неприємне словосполучення. «Передсмертний» – через скупчення приголосних слово схоже на удар ножа. Прощальний лист і досі лежить на столі, де я залишила його напередодні ввечері. Грець, якого ж дідька я його не сховала? Почуваюся так, наче знехтувала останньою волею людини, яка залишила цей світ в один з найпаскудніших способів – вкоротивши собі віку. Обережно складаю лист і кладу його під подушку, поруч із бузковим шарфом.

І ще раз ретельно перечитую угоду. І знову. Передивляюся свої речі, щоб переконатися, що в мене немає нічого, що могло б бути витлумачене як порушення, – от наприклад, щоб у сумці в мене не сховався якийсь несанкціонований відвідувач. Ніщо не завадить їм вдертися до моєї кімнати, коли мене не буде вдома. Уявляю, як Джек почне тут нишпорити, намагаючись знайти ще щось, що він може використати як привід мене звідси випхати. Але я не збираюся давати йому такої нагоди. Мені й справді варто було попросити когось вивчити ту угоду, перш ніж я її підписала, але тепер уже запізно побиватися через це. Втім, зважаючи на те, як вони обоє знітилися, коли я згадала про суд, можливо, на нові підступи їм духу забракне.

Роззираюся, щоб переконатися, що нічого не забула. Волога пляма біля вікна помітно збільшилася. Тепер це ціла смуга, яка повзе похилою стелею до однієї зі стін. Я вирішую, що тиснутиму на Джека, допоки він усе не полагодить. У мене немає наміру відступати, хай навіть я достеменно знаю, що нічого він не ремонтуватиме. Він, либонь, сподівається, що кінець кінцем проживання в цій кімнаті стане загрозою для здоров’я і цього буде достатньо, щоб витурити мене звідси, коли похолоднішає на вулиці.