Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Діставшись до унітаза, я підсмикую кардиган. Починаю стягати піжамні штани… і тут душова завіса рвучко відсмикується. Злякано скрикую, впускаю штани, вони падають аж до колін, а я незграбно відсахуюся вбік, до стіни.

З наповненої ванни на мене дивляться мої орендодавці.

Тендітна рука Марти притримує душову завісу, приховуючи їхні тіла, тож усе, що я бачу, – то самі лише голови. Власне, ні, у Джека ще й шию трохи видно. Вони скидаються на Панча й Джуді [12] Панч і Джуді – традиційний вуличний ляльковий театр, який спочатку виник в Італії в XVII ст., а потім з’явився у Великій Британії. Центральні персонажі театру – Панч і його дружина Джуді. , які от-от розпочнуть виставу.

– Я… перепрошую. Перепрошую, я… – видушую насилу.

Обличчя в мене пашіє від сорому. Можна ж було постукати у двері, щоби пересвідчитися, що всередині нікого немає. Ідіотка!

Бідолашна Марта здається наляканою до напівсмерті, а Джек… Джек дивиться на мене зимним, лише трохи стривоженим поглядом. Я знаю, чого він боїться, – того, що я втаємничу його дружиноньку в те, що він утнув минулого вечора. Але, гадаю, він у курсі, що я триматиму язика за зубами, адже мені надто потрібна ця кімната.

Дружина обертається до нього.

– Любий, ти хіба не пояснив Лізі, що буде з ванною?

– Я не думав, що в цьому є потреба, в угоді ж усе прописано!

Так, ще дещо, щоб не забути: побитися головою об стінку через те, що я така дурепа й не прочитала ту угоду до пуття.

– Мені дуже шкода… – знову починаю вибачатися я, розуміючи, що мав на увазі Елтон Джон, коли казав, що «перепрошую» – то найважче слово.

Марта на те лиш відмахується.

– Це ми маємо перепрошувати. Думаю, ви розумієте, приміщення такого делікатного призначення ми хотіли б мати виключно в особистому користуванні.

Фраза про «приміщення делікатного призначення» нагадує мені, що Джек з Мартою достеменно в костюмах Адама і Єви, а штани й досі телепаються в мене на кісточках. Охоплена панікою, опускаю очі. Зітхаю з полегшенням – довгий кардиган ховає все, що йому належиться ховати. Тремтливою рукою підхоплюю штани, миттю натягаю їх. Знову бурмочу «перепрошую» й хутко вимітаюся звідти.

Сечовий міхур щосили виказує мені своє невдоволення, але я піднімаюся назад до кімнати. Щойно опинившись там, падаю на ліжко. Обличчя в мене й досі пашіє, як розжарена груба. Ця ситуація достеменно потрапить до топ-10 найбентежніших у моєму житті. Це ж як я могла не прочитати угоду, перш ніж її підписувати?

«Ніколи не підписуй жодного документа, перш ніж прочитати його від першої літери до останньої, ще й кілька разів», – отаку мудру пораду давав мені тато, коли я щойно влаштувалася на свою першу роботу.

Мене трохи розпружує, але я продовжую картати себе. Єди-ною причиною, з якої я підписала угоду, не читаючи, було те, що мені кортіло якнайшвидше спекатися Джека.

Я знаходжу складені аркуші угоди в шухляді шафки біля ліжка й забираю їх із собою, вирушаючи на пошуки душової й туалету.

Коли я бачу його, той туалет, настрій у мене нагло гіршає. Він у флігелі й схожий на оту старомодну вбиральню в саду – височезний бачок, ланцюжок, за який треба смикати. Рукомийник із тріщинами. Маленьке віконечко з матовим склом виходить просто в той самий сад, куди мені зась потикатися. В мене виникають підозри, що колись це й справді був вуличний туалет, а потім з нього просто зробили прибудову.

Душова навпроти, тут усе трохи краще. Принаймні облаштоване приміщення доволі сучасно, але воно крихітне, тут страшенно зимно, а ще ледь смердить пліснявою.

Я могла би влаштувати скандал… але ні, не буду. Натомість намагаюся побачити в цій ситуації хоч якийсь позитив: принаймні ці туалет і душова будуть лише моїми.

Сідаю на унітаз і починаю ретельно вивчати угоду. Дістаюся до розділу, на який варто було одразу звернути увагу, – обов’язки орендаря.

Переважна більшість – це ота звичайна бздура, але є ще дещо.

«Орендар має право користуватися виключно вбиральнею й душовою на першому поверсі.

Орендареві заборонено вживання їжі в кімнаті. Вживання алкоголю також заборонене.

Єдині особи, що мають змогу навідувати орендаря в кімнаті, – це батьки. Про їхні відвідини орендодавця має бути попереджено заздалегідь. Усі інші відвідини пожильця в будинку ЗАБОРОНЕНІ».

Відвідини заборонені. Це ж куди я потрапила – до вікторіанського пансіону для цнотливих панночок?

До мене потроху доходить: проживання в чужому будинку передбачає, що власні сподівання слід трохи притримати. Відкидаюся, спираючись спиною на холодну трубу позаду, в якій гучно булькотить вода. Сенсу аж надто перейматися з цього приводу немає. Я вже підписала угоду. Ніхто мене до цього не силував. Я нагадую собі: на чиїм возі сидиш, того й пісню співай.