Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

– Угода про винайм. Ви забули її підписати.

Він має слушність. Мені так кортіло якнайшвидше в’їхати, що навіть на думку не спало, що треба владнати всі ці юридичні формальності.

– А, так. – Простягаю руку. – Якщо ви мені її залишите, я прочитаю її, підпишу й вранці віддам.

– Та все гаразд, я зачекаю. Ми з Мартою хочемо, так би мовити, розставити всі крапки над «і».

Він плечем рвучко прочиняє двері, і я впускаю його, тому що не впустити – то було б неввічливо. Скільки жахливих речей стається з жінками, бо вони вважають, що неввічливо наполягати на своєму? Лише коли Джек уже заходить до кімнати, я розумію, що саме в нього в другій руці. Він за шийку стискає в п’ястуку пляшку шампанського, а між пальцями тримає ніжки двох келихів.

Всміхаючись, наче справдешній дорослий хлопчик, він демонструє мені пляшку.

– Оце купив вам маленький подаруночок на вхідчини. Не годиться вселятися до нового приміщення, не скропивши його. Читайте угоду, я поки наллю нам випити.

Він зачиняє двері й засуває засувку якось так, що я навіть не встигаю помітити, коли саме він це зробив. Я могла б багато чого з цього приводу сказати, але вирішую, що найкращий варіант – просто підписати угоду й випровадити його.

Знічено опускаюся на стілець біля столу, а Джек вмощується в мене на ліжку й кілька разів підскакує на ньому.

– А нічо, зручненько! – Він плескає по ліжку, облизує губи. – Чого це ви там умостилися? Не треба ніяковіти, сідайте обіч! Овва! – Корок шампанського вилітає з пляшки просто в стелю, піна ллється на підлогу.

Я залишаюся там, де й сиділа. Продивляюсь угоду, й очі в мене дедалі більше розширюються. Руки трусяться, я налякана до напівсмерті. Джек більше не здається мені безневинним ягням. Згадую доторк його сталевих пальців до власного зап’ястка.

– А де Марта?

– Марта? – повторює він, наче я спитала його, де тут отаборилися прибульці з іншої планети. – Та десь пішла. Викиньте ви її з голови врешті-решт, її на вечірку на честь вхідчин не запрошували. До того ж вона добре мене знає й не переймається.

Я йому не вірю. Я бачила, як вона крадькома позирала на нього – такий погляд може бути лишень у глибоко закоханої жінки. Бідолашна Марта.

Він дивиться на мене з натяком на докір.

– То ви так і сидітимете на тому стільці?

– Я читаю угоду.

– Покваптеся, бо піна зійде.

Схоже, у мене, фігурально висловлюючись, вона вже зійшла. І що робити? Я ж у його будинку, а двері взято на засувку. Він ближче до дверей і, якщо я спробую кинутися до них, перехопить мене. До того ж мені все одно знадобиться кілька секунд, щоб відтягнути засувку. Гарячково метикую. В нього, може, й на гадці немає нападати на мене, але коли чоловік, якого ти заледве знаєш, силоміць вдирається до твого помешкання з алкоголем і замикає двері зсередини, статися може будь-що. Я згадую ту жахливу, обурливу трагедію, яка спіткала колись одну мою колишню колегу. Вона почувалася самотньою після розлучення й пішла на побачення з наче цілком поважним хлопцем, який потім накачав її наркотою й зґвалтував. Зґвалтування назавше залишає відбиток на житті жертви. А я ж повністю беззахисна. Навіть кричати марно – ми на горішньому поверсі. Хто почує, якщо я щосили гукатиму пробі?

Збираю всю свою мужність.

– Джеку, я хочу, щоб ви пішли.

– Що? – Він здається здивованим, наче й справді не розуміє, чому мені кортить, щоб він забрався звідси.

– Те, що ви робите, – нечесно стосовно вашої дружини.

Він здіймає келих.

– Єдине, що я роблю, – це пригощаю вас шампанським. Мушу додати, що воно мені коштувало грубих грошей, до речі. А роблю це я задля того, щоби привітати вас у вашому новому помешканні.

Навіть до пуття не прочитавши угоду, ставлю розгонистий підпис на обох примірниках і зводжуся.

Витягнувши руку якнайдалі, віддаю йому його примірник. Я не хочу, щоб він до мене наближався.

– От ваша угода, всі крапки над «і» розставлено, тому йдіть, будь ласка.

Раптом його увагу привертає якийсь звук за дверима.

– Ви чули?..

Хотілося б мені, щоб це був звук ляпасу, який би він від мене отримав. Але натомість я також дослухаюся. Й нічого не чую. Джек незугарно притуляє келих на шафку біля ліжка й квапиться до дверей. Від щойної впевненості «Джека-мастака» й сліду не стало. З вправністю досвідченого грабіжника він нечутно відсуває засувку. Ледь прочиняє двері.

Тепер і я чую також. Марта гукає його на ім’я. Здається, вона зараз у холі. Він завмирає, потім притискає палець до губ – анічичирк, мовляв. Вперше мене охоплює лють. Він хоче облаштувати все так, наче я його спільниця, а цей недоречний візит – наша спільна провина.