Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

З важким серцем складаю листа й залишаю його на столі.

Мені кортить стільки всього з’ясувати про цього чоловіка, який укоротив собі віку.

Дивлюся на ліжко й зітхаю. Настав час зазирнути в обличчя власним потворам. Власним демонам. Адже вони є в усіх нас.

Вдягаю піжаму – сплю я завжди в одежі з довгими рукавами й довгими холошами, – витягаю мобільний і навушники. Один психотерапевт якось стверджував, що найкращий спосіб заснути – це фізично виснажитися. Втомитися такою мірою, що, тільки-но ляжеш, тебе миттю затягне в дрімоту. Цей психотерапевт порадив мені щоразу перед сном займатися активними фізичними вправами, але за першої ж нагоди я знехтувала його порадою. Я не люблю такої розминки: вона штучна й нудна. Натомість я винайшла власний спосіб.

Надіваю навушники, натискаю кнопку відтворення на плеєрі. У мене там плейлист типової дівчини з Північного Лондона. Альбоми Емі Вайнгаус [11] Емі Джейд Вайнгаус (1983–2011) – британська співачка в жанрах соул-поп із джазовими мотивами. Визнана однією з найуспішніших британських поп-зірок. Увійшла до Книги рекордів Гіннеса, здобувши п’ять премій «Греммі». , моєї улюблениці. «You Know I’m No Good» вривається мені у вуха. Перший звук ударних луною віддається в усьому тілі. Я починаю танцювати, наче одержима, швидко рухаючись з одного кінця кімнати до іншого. Гортанний, сексуальний голос Емі підживлює мене. Я впріла, в голові пульсує рефреном одна й та сама фраза. «Я засну. Я засну. Я засну».

Коли Емі нарешті замовкає, я встигаю засапатися. Мені не хочеться відхекуватися – треба якомога швидше засинати.

Музика ще нуртує в мене в жилах, а я вже хапаю іншого свого нічного приятеля – шарф. Він з найм’якішого шовку, бузкового кольору, лише на кінчиках чорний візерунок. Мати подарувала його мені на день народження, коли мені виповнилося п’ятнадцять років. Для більшості людей день народження – то особливий день, їхній день, але мені завжди в ці дні було страшенно важко. А моїм бідолашним батькам ще важче, бо вони мусили давати раду впертій малій, яка знехочу відбувала свято. Кумедно, за ці роки вони подарували мені стільки чудових подарунків, але саме цей шарф я ціную найбільше. Може, тому, що він схожий на мене саму: не надто ефектний роботяга, який просто виконує свою роботу.

Сідаю на своє нове ліжко. Витягаю ноги. Прив’язую шарф до правого стовпчика ліжка, а потім двічі обмотую його навколо правої кісточки. Лягаю.

«Я засну».

«Всім зацікавленим особам».

Прив’язана нога посмикується. Нарешті наважуюся заплющитися.

Прокидаюся. Бачу стелю, білі стіни навколо – і серце миттю заходиться. Мружуся від ранкового світла, що сотається крізь люкарну. Де це я? Що це за місце? Я що, знову в лікарні? Мене охоплює паніка. Гарячково роздивляюся, намагаючись збагнути, що відбувається. Аж тоді згадую. Я в кімнаті. У своєму новому помешканні в будинку Марти й Джека. Я завжди почуваюся дезорієнтованою першого ранку, коли прокидаюся не в себе вдома, а деінде – в готельному номері, в літаку, навіть у своїй старій спальні в котеджі батьків.

Опускаю погляд, дивлюся на власну прив’язану ногу. З полегшенням зітхаю. Я й досі надійно припнута. Зиркаю на годинник на телефоні, що лежить на шафці біля ліжка. Десять по сьомій ранку. Час вставати й вирушати на роботу. Розв’язую шарф, обережно складаю його й ховаю під подушку. В радіаторі щось булькотить – мабуть, це ввімкнулося опалення. Хвалити Бога за це, бо в кімнаті досить зимно, навіть попри те, що зараз літо. Подумки занотовую собі: слід спитати в Марти чи Джека, чи не можна зробити так, щоб опалення вмикалося раніше. Втім, ні, Джека я краще не питатиму… не після того, що він утнув учора.

Щойно я зводжуся, мене поймає нестримне бажання відвідати вбиральню. Щосили стримуюся, стискаючи м’язи, квапливо втискаю ноги в свої закриті капці з облямівкою зі штучного хутра і знаходжу довжелезний, нижче коліна, кардиган, який слугує мені халатом.

Відчиняю двері, швидко спускаюся на поверх нижче, де розташований туалет. Джек не зважив за потрібне влаштувати мені екскурсію до ванни, але я пригадую, що це були єдині прочинені двері на другому поверсі.

Щойно я переступаю поріг, мене поймає бажання забратися геть. Ванна кімната стильна, з чорно-білою плиткою на підлозі, із дзеркалом у стилі арт-деко – сестрою-близнючкою того, що висить у холі, – зі світло-брунатною шафкою, на якій лежать два пухнасті, охайно складені рушники. Самої ванни я не бачу, бо шторка для душу засмикнута. Чи то Марта, чи то Джек тут нещодавно побували, бо стіни й досі упрілі.