Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

І дарма він цього сподівається.

Чую, як риплять сходинки. Хтось піднімається нагору. Зупиняється. Потім знову чути рипіння й м’які кроки сходовим майданчиком. Я зараз не в тому настрої для другого раунду двобою з Джеком, який надумав мене залякувати. Цього разу я горлатиму так, що аж стіни труситимуться.

Хапаю стілець, що стояв біля столу, підпираю ним дверну ручку.

Витягаю перцевий балончик і персональну тривожну кнопку, яку я придбала в обід. Серце в мене так заходиться, що я аж чую ці удари. Міцно стискаю балончик. Западає довга тиша. А потім хтось легенько стукає у двері.

– Чого вам? – питаю крізь зуби.

– Можна поговорити з вами наодинці?

Це не Джек. Це Марта.

Прибираю стілець і відсуваю засувку. Нерішуче відчиняю двері й крізь шпаринку бачу, що моя відвідувачка сама. Схоже, підстав не впускати її немає. Врешті-решт, це ж її будинок.

Щойно опинившись у кімнаті, Марта помічає перцевий балончик і «тривожну кнопку» в мене в руках. Похмуро всміхнувшись, вона каже:

– В цьому немає потреби, Лізо. Переймаєтеся через Джека? Не варто, він вас не скривдить. Як то кажуть, дим є, а вогню немає.

Я трохи ніяковію, хоча й досі маюся на бачності. Втім, балончик і кнопку кладу на камінну полицю. Марта босоніж, а через це ілюзія того, що вона дуже висока, яку створювали її запаморочливі підбори, зникла. Вона й досі вбрана в дорогезний чорний костюм – наче для виходу кудись у розкішне місце. Можливо, вона взагалі завжди так вдягається. Не знаю, що в неї за парфуми, але вони делікатно-солодкі, не настирливі.

За вікном уже майже сутінки. Єдині джерела природного світла в кімнаті – люкарна й мансардне вікно, тому тут доволі темно. Мабуть, через це до мене раптом доходить, яка запаморочливо гарна моя господиня була замолоду. Витончені вилиці й високе чоло вишукано підкреслюють красу цих невимовно гарних зелених очей. Марта о своїй золотій порі, либонь, розбила чимало сердець, була завжди в центрі уваги, і мені вкотре вже стає цікаво – це ж як вона примудрилася вклепатися в цього свого чоловіченька?

Марта, схоже, нервується, тому що тиняється кімнатою, роздивляючись речі, наче в’язничний оглядач, а я все дивлюся на неї. Вона зупиняється біля столу, наче сподіваючись щось на ньому знайти. Зводить на мене очі, й досі трохи нервуючись після сцени там, унизу, аж тоді чарівно всміхається.

– Ви не проти побалакати, Лізо? Отак от, знаєте, як жінка з жінкою?

– Не проти.

Вона може «балакати» зі мною скільки влізе, але це геть нічогісінько не змінить – я звідси не поїду. Не заберуся з цього будинку. З цієї кімнати.

Марта сідає на стілець біля столу й схрещує стрункі ноги.

– Я не часто таке роблю, – попереджає завчасно і, не давши мені нагоди відповісти, витягає з кишені пачку цигарок.

Намагаюся не виказати подиву. Марта плюс цигарки – поєднання, яке вперто не вкладається у мене в голові. Ця жінка здається надто витонченою для того, щоб у цих прегарних губах опинилася така банальність, як цигарка. Дивлюся, як вона курить, – а подивитися, далебі, є на що, адже вона влаштовує з цього справжній перформанс. Ледь скривившись, розпалює цигарку. Дим клубочиться навколо неї, а вона тримається з природною вишуканістю зірки фільму в жанрі нуар із золотого періоду Голлівуду. Така собі красуня, чий коханець щойно застрелив її чоловіка, то ж вона тепер переймається, що їх вистежить ФБР. Вона не питає, чи я не проти того, щоб вона курила, і не пропонує пригостити мене цигаркою. А я проти, ще й як.

Втім, це не мій будинок, а її.

– Можете відповісти на одне запитання?

– Так, звісно.

Обличчя її почасти вкриває дим.

– Чому б вам просто не зібрати речі й не поїхати? Була б я на вашому місці, то саме це й зробила б.

– Я вже казала вам. Я підписала угоду і збираюся діяти відповідно до неї. Зараз не так уже легко знайти таку гарну й зручну кімнату, як оця. А що стосується всієї цієї історії з шампанським і…

Вона перериває мене.

– Я знаю, звідки у вас у кімнаті взялося шампанське й келихи. Їх приніс Джек, еге ж? Він бо думав, що мене того вечора не буде вдома. Але я не такою мірою дурна.

Мене дивує це раптове зізнання.

– Тоді вам відомо, що я не зробила нічого поганого. І, отже, у вас ще менше підстав вимагати від мене, щоб я поїхала.

– А я думаю, що причин поїхати у вас чимало. Я б не зголосилася жити в будинку, де першого ж вечора господар вдирається до моєї кімнати з алкоголем і презервативом напереваги. Втім, про презерватив забудьте, він не такою мірою завбачливий.