Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Прощальна записка.

Джек, який напосівся на мене.

Джек і Марта, які намагалися витурити мене звідси.

Вороже налаштована сусідка.

Марта мала рацію. Треба пакувати речі й вшиватися.

Ні. Це не варіант.

Забираюся на ліжко. Трохи послаблюю вузол на нозі. Тягнуся по телефон і навушники. Натискаю відтворення. Заплющуюся. Поринаю в композицію Емі Вайнгаус «Wake Up Alone». Неймовірна сумна пісня, але мелодія заколисує мене, заспокоює, жене геть мій переляк.

Тіло починає розпружуватися, дихання вирівнюється, сповільнюється. Я поринаю в дрімоту…

Але там, у темряві, вони на мене чатують. Я це відчуваю. Оті здоровенні постаті, вдвічі вищі від мене, з достеменно людськими обрисами. Вони зазирають у люкарну й мансардне вікно. Ховаються за зачиненими дверима кімнати. Але я знаю, що вони там. Я бачу їхні огидні, зловісні пики. Бачу ножі й голки в них у руках. Вони чекають. Чекають, поки я засну, щоби вдертися в мої сни й нести мені смерть, поки я гомзатимуся, сколочуючи ліжко, знемагатиму від болю й кликатиму маму.

Злякано труснувши головою, виборсуюся з лабет напівсну. Навушники й досі в мене у вухах. Перед очима все пливе. Знову натискаю на кнопку відтворення. Емі вдруге починає заколисувати мене. Тіло моє важчає, напруження полишає мене. Я відчуваю, що цього разу засну. Жасні силуети зникають. Але я знаю, що вони терплячі. Вони повернуться іншої ночі, і то незабаром.

Наступного ранку, щойно я ступаю на сходовий майданчик другого поверху, мостини зрадницьки риплять під моїми капцями. Хай йому грець! Останнє, чого мені кортить, – це розбудити Марту й Джека. І річ не в тім, що я їх боюся. Просто якось обійдуся без проблем і протистояння з чоловіченьком моєї домовласниці. Хоча я дуже сподіваюся, що Марта спромоглася вмовити його і він тепер мене не турбуватиме й не гостритиме на мене зуб.

Завмираю на мить, вичікуючи. Ні, з сусідніх кімнат не чути ані звуку.

Навшпиньки спускаючись сходами, я почуваюся геть змореною. Не знаю, скільки годин мені вдалося проспати, але цього геть мало. Я наче справдешній зомбі.

Опинившись на першому поверсі, відчуваю запах бекону. Хтось уже прокинувся. Мабуть, то поганий хлопчик Джек, Марта з беконом якось не співвідноситься – радше уже з вудженим лососем і яєчнею. Може, варто зазирнути на кухню, щоби пересвідчитися, чи чисто на горизонті?.. Та грець з ним, я ж плачу грубі гроші за право жити тут, і немає чого скрадатися коридорами непроханим привидом. Рушаю далі й чую, як нагорі зачиняються двері. То, без сумніву, прокинулася Марта.

Хвалити Бога, в кухні й духу Джекового немає. Йду в туалет, затим у душ, який мені зараз конче потрібен. Почуваючись трохи підсвіженою, роблю собі чашку чаю, кілька тостів і виходжу з кухні. Нагору не йду, натомість заходжу до просторої вітальні з блідо-блакитними стінами, мармуровим каміном і величезним дзеркалом, завдяки якому кімната здається удвічі більшою, ніж вона є насправді. В іншому її кінці стоїть масивний рояль. Я роблю те ж саме, що й першого свого вечора тут. Заплющуюся й зосереджуюся, намагаючись зрозуміти, чи хоче цей будинок щось мені розповісти. Потім розплющуюсь і всотую в себе кожну дрібничку в кімнаті. Але намарно.

Те ж саме я роблю в серці будинку, стоячи на розкішному червоному з чорним килимі у вестибюлі. Будинок мовчить. Можливо, я надто засмучена, щоб почути те, про що мені прагнуть розповісти ці стіни. Але байдуже, в мене ще буде нагода. От чого-чого, а часу в мене вдосталь. Піднімаючись сходами, я всміхаюся власним думкам. Цей будинок уже дещо розповів мені, сам цього не усвідомивши.

Повернувшись у кімнату, беру двері на засувку і знову підпираю ручку стільцем. Знімаю капці, повертаюся… і завмираю. Напружуюся. Що це за звук? Мене з головою накриває відчуття, від якого аж мороз дере поза шкірою. Щось… чи то пак хтось дивиться на мене. Мене беруть сироти, волосинки на руках під довгими рукавами стають дибки.

Затамовую дух. Завмираю.

От воно, знову. Тихеньке шелестіння і якийсь стукіт, наче по мостинах ледь чутно б’ють маленьким дрючком. Налякано роззираюся. Але мій квапливий огляд нічого не дає. Тут такою мірою мало меблів, що під ними не сховаєшся. Навшпиньки обходжу кімнату і аж тоді нарешті бачу. Помічаю краєм ока щось сіре, наче пір’їнка. І знову чую цей самий легенький стукіт.

Мене поймає трем невимовної огиди. Моє найгірше нічне жахіття. Миша. Затискаю собі рота долонею, не в змозі поворухнутися. Її хвіст міцно затиснутий металевою пащекою мишоловки. Миша прямує до каміна, аж раптом передумує. Тягнучи мишоловку за собою, наче санчата, вона в розпачі порскає під ліжко.