Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Я хапаю повітря, охоплена гнівом і жахом.

– Нащо ви це зробили?! Чому не відпустили її?!

– Це був найгуманніший вихід, Лізо.

Він бере пластиковий пакет і вкидає в нього рештки миші й мишоловку. Зводиться, дивиться на мене. Очі блищать – це не жорстокість і не гнів, а радше вже прихована погроза.

Я мовчу. Лишень дивлюся йому в спину з невимовною люттю, коли він рушає до дверей.

Коли Джек нарешті забирається з моєї кімнати, я йду у ванну – в їхню ванну! – й приношу звідти губку. Тру, тру, тру, допоки на білих мостинах не лишається ані сліду крапель крові й хутра.

Тиняюся навкруги, нарізаю кола кварталом, знову никаю туди й назад, аж нарешті зупиняюся перед дверима студії доктора Вілсона. Я все ніяк не могла зважитися, а тому на десять хвилин спізнилася на нашу першу зустріч. Але я й справді не можу зібратися на силі. Психіатри, психотерапевти, мозкоправи. Вони не здатні мені допомогти. Ба гірше, черговий сеанс може лише відкинути мене ще глибше в темряву, де чатують самі жахіття. Позбавити мене контролю над власним життям, за який я чіпляюся щосили.

Глибоко вдихаю, повітря наповнює спраглі легені.

Нагадую собі, що роблю це заради мами й тата. Такий собі завчасний подарунок їм на Різдво. Усміхаємося й махаємо, зціпивши зуби, – от як це називається. Жодних сумнівів не маю, що добрий доктор – чудовий хлоп, схоже, навіть, справдешнє світило у своїй галузі, але я знаю, що він мені не зарадить.

Він не здатний. Тепер жодна людина на це не здатна.

Окрім мене самої.

Не знаю, чому Вілсон називає свою приймальню «студією», – він же наче психіатр, а не рок-зірка. Може, це нове модне словисько, яким психіатри тепер величають свої робочі кабінети. Його студія розташована в елітному Гемпстеді [13] Гемпстед – багатий житловий район у Лондоні, який віддавна має популярність у науковців, митців і медіа-персон. , в гарненькому окремому котеджі. Мерседес, припаркований перед ним, аж волає про грубі гроші. Мабуть, серед клієнтів доктора Вілсона – самотні мільйонери, бідолашні багаті дітки й інший подібний контингент.

Навіть після того, як я натискаю на дзвінок, мене не полишає бажання накивати п’ятами. Але Вілсон виявляється аж надто прудким: двері шпарко відчиняють дуже впевненим рухом.

Незважаючи на свою тривогу, я заледве стримую сміх. Він просто викапаний Зигмунд Фройд: коротко підстрижене волосся, охайна сива борідка. Навіть окуляри трохи схожі на пенсне. Але ілюзія розвіюється, щойно він розтуляє рота. Доктор говорить правильною англійською, без натяку на німецький акцент.

– Лізо? Дуже радий познайомитися.

В нього глибокий, повільний голос – він наче зважує кожне слово, перш ніж його вимовити.

Надворі ранок суботи, передпокій і приймальня порожні, в студії ми сам на сам. Поки ми йдемо до кабінету, він розпитує мене про те, як ведеться батькам; схоже, він не бачився з ними вже досить тривалий час. Потрапивши в його кабінет, я знову насилу стримую сміх. В нього там стоїть кушетка! Справдешня кушетка! Навіть на позір дуже дорога, обіп’ята чорнющою лискучою шкірою.

– У вас є кушетка! – Я не йму віри власним очам.

Він не ображається, натомість лагідно всміхається, в кутиках очей помітні зморшки.

– Дехто з моїх клієнтів саме на це й розраховує, тому мені не хотілося їх розчаровувати. Лягайте, якщо хочете. Або, якщо так вам буде зручніше, отам обіч є зручний стілець.

Я не можу втриматися. Забираюся на кушетку, наче на карусель на ярмарку. Вмощуюся зручніше, поринаю у шкіряні обійми. Доволі затишно, але головне моє бажання – завершити з усім цим якомога швидше, тому я відмовляюся від чаю, кави й мінералки.

Не встигаю я оговтатися, а Вілсон уже сидить на своєму стільці, зчепивши пальці в замок на коліні.

– Чи ви не проти, щоб я записував дещо з того, про що ми сьогодні говоритимемо?

Хитаю головою. Хай собі записує, що мені? Я знаю, які запитання він мені ставитиме, і ладна відтарабанити йому всі потрібні відповіді й забратися звідси. Втім, не можу позбутися тривоги – а що, як втрачу самовладання, якщо почну детально переповідати йому власну історію?

– Ну що, може, для початку розповісте дещо про себе? – починає він.

Та без проблем. Я озвучую заздалегідь підготований варіант власної біографії – гладенько, наче шовком шию.

Порядна дівчина з середнього класу, родом із Суррею, єдина дитина, яка зростала в пасторальному середовищі, з люблячими й психічно врівноваженими батьками, які забезпечили мене всім необхідним. Буквально всім. Я була одна з найкращих учениць з усіх предметів у приватній школі – у рекламній брошурі цей заклад без зайвої скромності йменував себе «видатним». Я стала однією з тих небагатьох дівчат-випускниць, які вступили в університет на точні науки, а потім посіла високооплачувану посаду у відділі програмного забезпечення у фінансовому секторі. Швидко просувалася кар’єрними сходами. Я дисциплінована, вмію концентруватися на завданні, працьовита. В мене немає справжніх подруг, але, відверто кажучи, кому вони треба? А от хлопець був. Так, один, ви все правильно почули. Ні, я ніколи не ставала жертвою насильства, тому цю тему можна закрити. Ні, наркотики також не вживала й не страждала на жодний з видів залежності. Оце й усе. Отака от я.