Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

– Сердешний Йов. Мені його шкода.

– А за ці роки ви зверталися по професіональну допомогу через свої проблеми?

– Так, багато разів.

Чесно кажучи, я про це хоч книжку писати можу.

– Коли, ще в початковій школі, в мене не виходило дати собі ради, мій таточко-лікар намагався з’ясувати, що ж зі мною не так, і консультувався в лікарів вашої спеціальності. Мої батьки страшенно переймалися, а тому відрядили мене на консультацію до дитячого психолога. Файна леді. Завжди носила спідниці від Вів’єн Вествуд [16] Вів’єн Вествуд – британська дизайнерка і модельєрка, засновниця стилю панк і New Wave у моді. . Спитала мене, чи не цькують мене інші діти. Я відповіла, що ні. Тому вона вирішила, що все через булінг, хай навіть я й сказала їй, що ніхто мене не цькував.

Я крадькома зиркаю на нього.

– Боюся, мені ніхто не зможе зарадити.

– А ваш батько? Що він із цього приводу думає?

– Мій… батько? – перепитую звільна. Подумки повертаюся туди, до саду в батьківському котеджі. Згадую тата, який обережно гойдав мене на гойдалці.

– Так, – м’яко провадить доктор Вілсон. – Ви сказали, що він намагався вам допомогти, коли ви були ще дитина. Ви згадуєте його частіше, ніж матір. Також він лікар-професіонал, в якого є чимало друзів у цій галузі. Мені цікаво, що з цього приводу думає він. Він вам про це не казав?

Я мовчу. Цього я не сподівалася. Я дуже гостро усвідомлюю той факт, що батьки ніколи в житті не зраджували мене. Тож я не хочу зраджувати їх. А надто свого обожнюваного татка. Як і всіх дітей, іноді батьки мене страшенно дратують, але вони ніколи не били мене в спину. Я вже відкоригувала свою оповідь, щоб не здаватися зрадницею, тож зараз підводити їх я не збираюся.

Обдумую, що б таке відповісти, але, здається, хоч би що я зараз бевкнула, все буде зрада.

Я рвучко сідаю й опускаю ноги на підлогу.

– Перепрошую, докторе. Мені треба йти.

Він – живе втілення співчуття.

– Певна річ, якщо бажаєте.

– Я тільки змарнувала ваш час.

– Анітрохи.

Зводжуся. Мене трохи загойдує. Намагаюся уникати рентгенівського погляду доктора Вілсона. Я змарнувала його час. Якби ж то я була з числа його прибитих непозбувною бентегою мільйонерів, він би за цю нашу коротеньку розмову отримав кілька тисяч. Натомість він змарнував на мене вільну суботу, щоб зробити послугу мамі й татові, й нічого не заробив. А зараз, коли ми підійшли до найцікавішого, я взагалі накиваю п’ятами.

Вже підступивши до дверей, питаю, чи може він дещо для мене зробити.

– Певна річ.

– Я дуже вдячна, що ви приділили мені час, так, дуже вдячна… але більше я до вас не прийду.

– Розумію.

Я й досі уникаю його погляду.

– Я оце подумала… Може, якщо ви перестрінете батька чи розмовлятимете з ним телефоном… чи не могли б ви сказати, що я ходжу до вас на сеанси? Вони з мамою тоді заспокоїлися б, у них трохи відлягло б від серця. Вони б не хвилювалися.

Доктор Вілсон співчутливо всміхається.

– Це було б неетично з мого боку, Лізо. Я маю на увазі, неетично з особистого погляду, не з професійного. Слухайте, може, присядете на мить?

Я сідаю на край канапи.

– Ці сеанси… вони не мають жодного стосунку до ваших батьків і моїх з ними стосунків, і ніхто нікому не робить ніякої послуги. Мета наших зустрічей – допомогти вам. Якщо вам здається, що наші зустрічі здатні зарадити, приходьте наступної суботи. Незалежно від вашого рішення я буду тут наступного тижня о цій самій порі. У мене завжди багато роботи.

– Сумніваюся, що ви зможете мені допомогти.

Вперше за сеанс голос мій тремтить.

– Може, й ні. Але в мене чималий досвід у цій сфері. Тож, можливо, щось і вийде. Мушу вам ще дещо сказати. Відверто розповідаючи мені про те, що ви думаєте чи відчуваєте, ви нікого не зраджуєте.

Не знаю, що він має на увазі. Але хай там як, це не має значення. Я не повернуся.

Але все одно кажу:

– Добре, я подумаю.

Доктор Вілсон проводить мене аж на ґанок. Коли він відчиняє двері, я обертаюся до нього.

– Я раніше почувалася так, наче застигла в часі. Не могла зрушити з місця.

– Раніше? – Він спантеличено дивиться на мене. – Ви сказали «раніше». Щось змінилося?

– До побачення, докторе.

Я роблю крок на вулицю. Розвертаюся до нього спиною.

– Інколи мені здається, що я живу чужим життям. Що це не те життя, яке мені належалося.

Перш ніж він встигає відповісти, я прожогом кидаюся навтьоки вулицею – наче злодюжка, яку заскочили на гарячому.