Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

В кімнаті западає тиша. Я надто налякана, щоб скрикнути. Не знаю, звідки взявся цей спомин, але в мене в пам’яті зринає видиво – мертва миша, яка витріщається просто на мене величезними мертвими очима. Вона зовсім поруч, майже впритул до мене. А я з якоїсь причини не можу втекти. Вона от-от накинеться на мене, промчить по мені своїми скаліченими лапами, своїми брудними пазурами просто по моїй вкритій сиротами шкірі, хвіст ковзне по моїх зведених криком губах…

Зараз я така сама закам’яніла, як тоді, у цьому химерному спомині.

Я ж питала Джека, чи є в будинку миші, коли приходила на оглядини. Питала ж? Шарудіння під ліжком жене в мене з голови ці думки. Воно спонукає мене до активних дій. Одним стрибком долаю всю кімнату. Відштовхую стілець, смикаю ручку. Захряскую за собою двері й хапаю повітря, не в змозі відхекатися. Оте маленьке створіння проти великої дорослої мене? Знаю, яка це дурість, але я не здатна цього витримати.

– Дже… – Я затинаюся, хоча страх поймає мене все дужче.

Я знаю, він усе владнає, але останнє, що мені треба, – це щоб оцей от любитель розпускати лабети з’явився в мене в кімнаті.

Але ж стривайте, я ж не зможу провести цілий ранок, похлинаючись страхом під дверима! Мені треба збиратися на роботу!

Раптом мені спадає на думку, що, якби в мене був віник, я б могла випхати мишу на майданчик, а там хай собі чекає на появу Джека – Марта, мабуть, надто витончена пані, щоб вирішувати подібні питання. Або ще краще – оце маленьке чудовисько могло б десь подітися до того моменту, як я зважуся повернутися в кімнату. Вони ж справдешні Гудіні, ці малі тварюки…

Озброївшись позиченим у комірці під сходами віником, я обережно прочиняю двері й прослизаю в кімнату, спиною притискаюся до стіни. Опускаюся накарачки й зазираю під ліжко. Воно й досі там. Наче в засідці. Дивлюся на нього. Воно завмирає. Можливо, миша заціпеніла від жаху – так само, як я через її появу. Мене знову охоплює паніка, коли я зустрічаюся з нею поглядом. Очі в неї широко розверсті, такі ж нажахані, як і мої.

Давній спомин знову накриває мене з головою. Великі очі мертвої миші, що втупилися в мене.

Кричу. Кричу. Кричу.

Поверхом нижче чути якийсь гуркіт, звук важких кроків. Двері рвучко розчахуються. Вривається Джек.

Побачивши мене на підлозі, він питає коротко:

– Що сталося? …А, звісно. Миша, так?

Насилу спинаюся на ноги, зі злістю відсмикнувши руку, коли він намагається мені допомогти.

– Ви ж казали мені, що у вас немає проблем з мишами!

Вигляд у нього водночас безневинний і зневажливий.

– Я таке казав? Не пам’ятаю. Певна річ, в будинку є миші. Достобіса. На Бога, це ж вікторіанський будинок, люба! Та ви хоч один такий маєток спробуйте в цьому місті знайти, де б не було мишви!

Він забирає в мене з руки віник.

– То де тут ця мала паскуда? А, ондечки ти… ага! Та в неї ж хвіст до мишоловки потрапив! Тепер точно не втече.

Він правує віником – і от уже мишоловку, разом з мишею, витягнуто з-під ліжка. Я відстрибую геть у нестримній паніці, притискаючи долоню до серця, яке несамовито калатає. Джек бере мишоловку й піднімає її на витягнутій руці. Рот мій кривиться від огиди. Він тицяє її в мій бік – миша хилитається в повітрі, підчеплена за хвіст, смикається, несамовито намагаючись звільнитися. Не можу точно визначитися, з кого Джек знущається – з тваринки чи з мене. Мабуть, з обох. Він же бачить, яка я налякана.

– Нащо ви це робите? – хрипко видушую я. Голос починає тремтіти від люті. – Вам що, в кайф знущатися з тварини? Винесіть її звідси й відпустіть на всі чотири сторони!

Джек цокає язиком.

– Не можу. А що, як вона вернеться?

Цей бовдур мене вже дістав.

– Це ж ви запустили її в мою кімнату, так?

– Я?! – перепитує він зневажливо. – Та не верзіть ви дурню! Моя дружинонька чітко і ясно наказала мені триматися від вас якнайдалі, і саме це я й робив, допоки ви не загорлали так, наче до вас завітав сам Фредді Крюгер!

Не вірю жодному його слову. Це ж яким чином миша могла потрапити в мишоловку на горішньому поверсі будинку? Він, мабуть, десь упіймав ту малу почвару, запхав її в мишоловку й залишив у моїй кімнаті, щоб я на неї натрапила. Такий собі театр абсурду, щоб дошкулити мені.

От що за звук, схоже, я чула, коли спустилася на перший поверх. Тоді щось грюкнуло нагорі. Це він вийшов з їхньої спальні з мишею й прослизнув до моєї кімнати. От паскуда!

З вигуком огиди Джек виходить, а за кілька хвилин повертається. В одній руці в нього й досі мишоловка з мишею, а в другій щось схоже на відрізок свинцевої труби. Дуже обережно він кладе безпорадну мишу на підлогу. Кидає на мене погляд, очі блищать. А тоді здіймає трубу й б’є. Він не просто вбиває тваринку – він її роздушує з невимовною жорстокістю. Миша перетворюється на місиво хутра й плоті, білі фарбовані мостини забризкані червоною кров’ю.