Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Мене вражає, як добре вона, виявляється, знає свого чоловіка. Чому ж тоді залишається з ним? Невже не почувається приниженою?

– Я знаю свої права. Вам не вдасться мене звідси витурити.

Марта зводиться, підходить до вікна, викидає цигарку. Коли вона знову сідає, то негайно прикурює наступну. Тепер я помічаю, що руки в неї ледь помітно тремтять.

– Ви з ним спали?

В мене аж щелепа відпадає.

– Але ж… звісно, що ні!

Вона витягає пальці вільної руки.

– А навіть якби й так, я б не стала вас винуватити. Він – вродливий хлопчик. І, відверто кажучи, хоча певні недоліки в мене є, але я не святенниця. Я й сама кілька разів скакала в гречку, а отже, не в тому становищі, щоб когось критикувати за це.

– Я. Не. Спала. З. Ним.

Ця «балачка жінки з жінкою» щось стає якоюсь надто особистою й незручною. Цікаво, до чого Марта веде. Вона ж достеменно з’явилася в мене не для того, щоб обговорювати подружні зради? Про це свідчить її поведінка. Закладаюся, Джек відрядив її сюди з якимось повідомленням, але я поки що не збагну, про що йдеться. Навряд чи про те, щоб я забиралася. Я ж уже пояснила, що не збираюся цього робити.

Марта, здається, поринула в роздуми. Аж тоді вона питає:

– Скільки вам років?

– Двадцять п’ять.

Вона киває.

– А мені сорок три.

На мить затинається, а тоді зізнається:

– Ну добре, сорок вісім.

«З хвостиком», – шалено кортить додати мені; адже їй достеменно вже за п’ятдесят.

– Знаєте, бути дружиною набагато молодшого чоловіка, такого як Джек, – це нелегко. Коли тебе раз у раз мають за його матінку, а чи вважають, що твій чоловік – такий собі жиголо. Це дуже нелегко.

Шаріюся, згадавши, як сама вважала її його матусею.

– Уявляю.

Вона вже не здається засмученою – радше ображеною.

– Ні, не уявляєте. Ви навіть не здатні нічого подібного собі уявити. Знаєте, коли мені було стільки років, скільки оце вам зараз, чоловіки просто переслідували мене, наче собача зграя. Все, що я мусила зробити, – це кинути палицю й дивитися, як вони мчать за нею наввипередки, заходячись гавкотом. Вони несли мені цю палицю, потім ставали на задні лапи й висолоплювали язики. А тепер… – голос її гірко зривається, – тепер вони кепкують у мене за спиною. Ви навіть не уявляєте, як воно.

Мені її шкода – хіба ж її може бути не шкода? Не дивно, що вона робить ін’єкції ботоксу, намагаючись ухопити за хвіст молодість, яка швидко минає…

Тепер у кімнаті зовсім темно. Марта – самий лише темний силует.

– Послухайте, Лізо. Я не кажу вам поїхати, я не прошу вас поїхати. Я благаю вас це зробити. – Тон її здається майже розпачливим. – Зберіть валізи й поїдьте, просто сьогодні. В мене внизу, в бюро, є кількасот фунтів – можете забрати їх і перебратися до готелю, якщо хочете. Джек – чудовий хлопець, але іноді він може бути… – Вона зводить погляд, наче ті слова, що вона їх намагається добрати, ширяють у повітрі. Потім знову дивиться мені просто в очі.

– …Він може бути трохи впертим, якщо не дістає бажаного. Я не хочу, щоб комусь із вас – вам чи йому – було незатишно в моєму будинку.

– Отже, це ваш будинок, а не його? – втручаюсь я.

Мені не треба навіть бачити того, як маковіють її щоки, щоб збагнути, що запитання допекло її до щирця. Вона зводиться, обличчя спотворене гнівом і розпачем.

– Якщо ви вважаєте, що він залишається зі мною виключно через мої гроші й будинок, то ви…

– Перепрошую, Марто. Це було нечемно. Я просто вдячна за те, що ви надали мені прихисток у вашому чудовому будинку.

Вона не сідає – так і стоїть переді мною й дивиться засмученим поглядом.

– Ми прожили разом чотири роки. Тільки я і Джек, самі в нашому будинку.

І той чоловік, що жив у кімнаті до мене, кортить додати мені, але я цього не роблю.

– Мені важко було зголоситися на те, щоб у нас поселилася чужа людина. Але останнім часом у Джека не все гаразд з роботою, а в мене брати гроші він не хоче. Він прагне незалежності. Отже, ми погодилися взяти пожильця, щоб у нього з’явилося додаткове джерело прибутку. – Обличчя ледь розпружується. – Відверто кажучи, я не уявляла до пуття, як воно буде – мати в будинку молоду дівчину, коли в мене настільки молодший чоловік.

Боже милий, вона здається такою вразливою. Наче я збираюся зруйнувати всенький її світ.

Хутко зводжуся, але тримаюся на відстані.

– Дозвольте запевнити вас, що між мною й вашим чоловіком ніколи не буде інших стосунків, окрім суто ділових, себто стосунків домовласника й пожильця.