Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Марта на мить замислюється.

– Річ не лише у вас, але і в Джекові. Він почувається ображеним. Я не хочу, щоб між вами було якесь… ну, напруження. – Вона змахує рукою. – Може, найкраще для вас – то все ж таки поїхати?

– А чи вам відомо, як складно зараз відшукати житло в одному з найпопулярніших міст світу? В мене є файна робота й незлецька зарплата, але я все одно не можу дозволити собі придбати власне помешкання. Якщо я сьогодні поїду, то кінець кінцем опинюся в хостелі, в кімнаті, де повно інших людей. Я на таке не зголошуся. – Зводжу дух. – Але світло в кінці тунелю таки є – для всіх нас. Якщо за шість місяців усе не владнається і ви не запропонуєте мені подовжити угоду, я поїду. Все просто.

– Я знаю, що робити. – Вона пожвавлюється. – Я поговорю з Джеком і все владнаю. Так, саме це я й зроблю.

Оце останнє вона каже радше самій собі, стиснувши п’ястуки. Чому думка про те, що треба поговорити з чоловіком, змушує її затискати кулаки? Чому вона через це аж такою мірою переймається?

Своєю плавною ходою Марта рушає до дверей.

– А чи вам відомо, що колись це була кімната челяді? Можете собі уявити, як воно – відгарувати цілісінький день там, унизу, а потім, уже ввечері, ледве тримаючись на ногах, дертися до себе під самісінький дах?

Мені кортить відповісти: «Ще й як можу, адже мені доводиться щоразу дертися сходами, повертаючись із туалету».

Втім, я вирішую промовчати й видушую усмішку.

– Не хвилюйтеся, Марто, все владнається.

Прокидаюся в остудній темряві – на підлозі, геть мокра від поту, з прив’язаною до ліжка лівою ногою. Вузол шарфа затягнувся, тканина боляче вп’ялася мені в кісточку. Обличчям струменять сльози відчаю. Я в розпачі, адже ці сни повернулися.

Дехто страждає на мігрень. Ці люди наперед відчувають, що наближається напад. Єдине, що вони можуть зробити, – це намагатися уникати можливих факторів ризику й приймати знеболювальне. А коли починається напад, єдиний вихід – це зачаїтися десь у тихому місці й чекати, поки минеться. А я от страждаю не на мігрень, а на жасні сни. Інколи ці напади тривають по кілька днів поспіль, а буває й таке, що по кілька тижнів. Потім на деякий час жахіття дають мені спокій. Часто перепочинок триває місяці чи навіть роки, тому я встигаю вирішити, що вже все, минулося й по всьому.

Але потім жахіття повертаються й мстяться мені за самовпевненість. Я наперед відчуваю їхнє наближення, я знаю свої «фактори ризику», але жодні медикаменти мені не зарадять, і просто лежати в тихому місці й чекати, поки минеться, я теж не можу, бо там-таки, в тихому місці, вони на мене й напосядуться.

А найбільше мене лякає те, що оцей будинок сам по собі – фактор ризику.

Ці сни сняться мені, відколи я себе пам’ятаю. Маленькою я підхоплювалася, заходячись криком, і батьки мчали до моєї спальні, вирішивши, що хтось на мене напав. І на мене таки дійсно нападали, але тільки в тих жахачках, що поймали мою уяву. Батьки обіймали мене, тато заспокоював, мама мовчки плакала. Під час цих нападів страшних снів спокою мені не було й удень також. Почасти через те, що я була страшенно виснажена, але на додачу я не була цілком певна того, що все те, що відбувалося в моїй дитячій свідомості, була всього-на-всього вигадка. Батьки і вчителі були такою мірою налякані моїм станом під час цих нападів, що мене відрядили до дитячого психолога.

Вона намагалася приховати це, але я бачила, що мої історії про чудовиськ, озброєних ножами, сокирами, мечами, кинджалами й велетенськими голками, її неабияк спантеличили. Ці чудовиська ганялися за мною по будинку, намагаючись убити. А ще був біль. Господи, який нестерпний біль! А ще були інші сни, абстрактні, які взагалі не мали жодного сенсу – мішанина мінливих обрисів і кольорів. Ці сни переслідували мене, несли смерть.

Єдиний спосіб, у який психолог змогла дати всьому цьому раду, – це поставити мені діагноз «високофункціональний соціопат з підвищеною тривожністю» й заявити, що мене, мабуть, цькують у школі. Певна річ, батькам і вчителям вона озвучила трохи відцензуровану версію.

Мій новий будинок – ідеальне середовище для нічних жахіть. Вдень це величний вікторіанський маєток, а вночі він перетворюється на трохи моторошне готичне обійстя – можна завиграшки уявити, що десь тут влаштував собі кубло вампір. Вдень це тихе місце, де можна відпочивати чи працювати. Вночі тут постійно якийсь шум. Деревина зсідається й розширюється, стає вологою й потім висихає. Звідси це постійне тріскотіння, через яке виникає враження, наче тут, усередині, дихає якийсь велетень, наче й сам будинок – живий.