Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Мене квапливо минають люди, виходячи зі станції метро, – вони рухаються в так добре відомому стрімкому лондонському ритмі. Я ж додому потраплю не скоро. У порівнянні з ними я повзу, наче слимак. М’язи в мене на ногах ніби перетворилися на камені. Я страшенно втомлена. Боже милий, я просто виснажена. Невидима рука наче висмикнула мене з розетки. І виснажила мене не робота, а отой прощальний лист, що я його знайшла.

«Всім зацікавленим особам».

Це останнє, про що я думаю, перш ніж наді мною нарешті милосердно зглянеться сон, і перше, про що згадую, тільки-но розпочинається новий день. Це єдине, що я можу дати цьому чоловікові, – все інше, про що він благав, не від мене залежить. Може, річ у моїй власній недолугій спробі вкоротити собі віку – чи хтозна, чим він насправді був, той злощасний випадок?.. – не знаю, але я просто не можу полишити свого невидимого сусіда на самоті. Одержима. Так якось назвав мене один з моїх психотерапевтів. Якщо вже якась ідея спала мені на гадку, викинути її з голови я не можу. Вона росте, збільшується, допоки повністю не заповнює мої думки. Тож тепер у мене, на додачу до всіх моїх проблем, ще й мертвий чоловік у голові.

Минув уже майже тиждень після того випадку з мишею. Марта приходила в мою кімнату з вибаченнями й запевняла, що Джек ніколи б не зробив такої жахливої речі, як та, в якій я його звинувачую. Кумедно, вона, здається, в курсі того, що чоловіченько наставляє їй роги, а от стосовно всього іншого перебуває в блаженному невіданні. Я дозволила їй виголосити цю промову й навіть сперечатися не стала, натомість ввічливо вказала на двері. Відтоді з Джеком ми не стикалися… і хай би воно так тривало й надалі. Якщо він більше не втне ніякої капості, то якось уживемося.

Повз мене проходить ще один мешканець передмістя, досить відчутно зачепивши мене плечем. Прискорюю крок, рушивши головною вулицею. Завертаю за ріг на вуличку, де на мене чекає мій новий будинок. Коли я підходжу ближче, то бачу, що сусідка Марти й Джека підрізає трояндові кущі в себе в присадку. Відтоді, з нашої вікопомної зустрічі, коли вона звинуватила мене в тому, що ми з Мартою і Джеком глузували з її саду, я її бачу вперше.

Джек ще тоді стверджував, буцімто все це лише маячня божевільної старої. Не стримуюся – кривлюся. «Божевільний» – таке паскудне слово. Геть-чисто тавро на все життя.

Зрозуміло одне: особливої прихильності між цією пані й моїми орендодавцями немає.

А що, як?..

Рішучо крокую до неї.

Вона припиняє підрізати квіти й злостиво зиркає на мене. Кутики вуст невдоволено опускаються. Її літні штани й зашмарована землею сорочка здаються на цій пані якимись лантухуватими – такою мірою вона тендітна. Незважаючи на те, що на вулиці тепло, на голові в неї й сьогодні вовняний капелюх з плетеною квіткою. Ознаки віку добре помітні на її обличчі, але жодного натяку на те, що в неї «дах поїхав», як тоді красномовно сформулював це Джек, у погляді цих пильних карих очей немає.

– Мене звати Ліза, – кажу, видушивши з себе широку усмішку.

Вона не всміхається у відповідь. Взагалі-то вона натомість кривить губи й супить брови, демонструючи роздратування.

Несподівано лунає наполегливе нявчання. Опускаю очі й бачу кицьку – смугасту, вгодовану, у нашийнику зі срібним бейджиком. Вона треться об ногу жінки. Ще одна кицька пасе задніх – вона плямиста, різнокольорова, хапає лапами землю на газоні, полюючи за чимось.

– Бетті, – звертається моя нова сусідка до кицьки, що треться біля її ноги. – Ані на крок від мамусі, ти ба? – Голос її сповнений ніжності. – А піди-но пограй з Девісом.

Бетті й Девіс. А, звісно. Бетті Девіс [17] Бетті Девіс (1908–1989) – американська акторка кіно, театру й телебачення, популярна в 1930–1940-х рр. Стала першою президенткою Американської академії кіномистецтва. На відміну від багатьох актрис, охоче грала негативних персонажів. .

Кицька муркає й рушає геть – чемно чимчикує брукованою доріжкою, наче ідея брьохати газоном напрямки для неї надто обурлива.

– Чого вам треба? – питає жінка. Примружившись, вона вороже роздивляється мене.

– Я оце щойно переїхала до будинку по сусідству.

Вона гортанно зневажливо форкає.

– Що, ви з цих?

– З яких «цих»?

– З їхніх друзів. – Вона майже випльовує це слово, наче воно найотруйніше у світі. Дивно, що троянди її не ґиґнули просто тут і зараз. – Дякую уклінно, панночко, за файні манери й за те, що знайшли час привітатися – ваша матінка, поза всякими сумнівами, добре виховала вас, – але якщо мене знову побачите, то краще пензлюйте собі своєю дорогою. Я буду за це вам дуже вдячна.