Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Роблю ковток теплого чаю й лиш тоді відповідаю:

– Зі мною все гаразд.

А відтак долучається й мама.

– Ти добре їси?

– Так. Тричі на день, збалансоване харчування. – Я пхаю до рота чергову порцію пластиліну-цукру-смальцю, змішаних з родзинками й коринками, щоб надати своїй відповіді більшої переконливості. Цього разу місиво прилипає мені до передніх нижніх зубів.

– А спиш добре?

– Так.

В животі у мене починає крутити. Я не збираюся винуватити їх у тому, що вони роблять, але виступати в ролі комахи, яку досліджують під мікроскопом, не надто приємно. Це страшенно бісить. Язиком мені вдається зсунути місиво з зубів, але якась часточка його прилипла намертво.

– Ти впевнена? – Це знову мама. Батьки в мене командні гравці, їх так просто не скараскаєшся.

– Так.

– То ти вчасно приймаєш ліки?

– Так, я досі приймаю антидепресанти.

Мама кривиться – передбачувано. Слово «депресія» стосовно єдиної дитини змушує її нервуватися. Мені не подобається ним зловживати, але іноді це – єдиний спосіб спрямувати в інше річище розмову, яка стала надто вже особистою.

Спрацьовує й цього разу. Мати починає розпитувати мене про роботу. Зазвичай це – цілком безпечна тема, адже батькам відомо, що працюю я старанно й на роботі в мене все просто чудово. Я розповідаю, що мене, ймовірно, знову підвищать, що до мене вже потикалися рекрутери, пропонуючи посаду з більшою платнею. Батьки аж світяться від гордощів. Я також свічуся – від задоволення. А чом би й ні? Я ж фахівець. Дехто б, напевне, сказав, що аж надміру фахівець, бо близьких подруг в мене на роботі не з’явилося. І взагалі в мене немає жодної близької подруги.

Аж відтак мама вдає, ніби про щось згадала. Ставить філіжанку на блюдце.

– До речі, люба, ти ж уже бачилася з доктором Вілсоном?

Киваю, відсуваючи вбік тарілку, на якій ще залишився добрячий кавалок пирога.

– Так, я ходила до нього кілька разів.

Батьки знову перезираються, цього разу стривожено.

Тато дивиться кудись у далечінь, на бувалу в бувальцях жовту гойдалку в глибині саду. Ця гойдалка – уособлення того, як я уявляю собі щастя: тато, який дбайливо штовхає її, і я злітаю все вище й вище й верещу, щосили чіпляючись за мотузки.

Батько зводить на мене погляд, очі його потемніли від болю.

Мама зсуває брови, її обличчя – уособлення тривожного спантеличення.

– Дивно, люба, тому що тато нещодавно обідав з доктором Вілсоном і той йому сказав, що ти з ним не зв’язувалася.

Якщо є на світі щось, що я ненавиджу більше, ніж брехати батькам, то це те, коли вони мене заскочують на брехні. Засоромлено бурчу ледь чутно:

– Так, я була дуже зайнята…

– Ми з твоїм батьком… – наполегливо каже мама, наче я й досі ота от малеча на гойдалці, якій треба нагадати, що час повертатися на грішну землю, – вважаємо, що тобі варто зустрітися з ним. Він давній татів друг. Вони разом навчалися в університеті. Він – один з найкращих психіатрів Лондона. Люди платять грубі гроші, аби тільки потрапити до нього на консультацію.

Якби на цьому вона й зупинилася, я б скорилася й зголосилася зустрітися з доктором Вілсоном. Але, на нещастя, вона додає:

– …а надто після того, що сталося.

Я одразу забуваю про те, що в таких родинах, як наша, існує неписане правило завжди тримати себе в руках. Адже втрачати самовладання – це вульгарно, це неправильно. Але я не стримуюся. Не пам’ятаю, як саме пиріг опиняється в мене в руках, – але дорогоцінна мамина мішанина злітає в повітря, падає в траву й розвалюється навпіл. І лежить там, на землі, така ж понівечена, якою почуваюсь я сама.

– Те, що сталося чотири місяці тому, – то була помилка, просто помилка! Чуєте?

Голос навіть не схожий на мій власний, це – голос дитини, яка прагне бути почута, яка понад усе хоче, щоб її зрозуміли.

– Скільки ще разів я мушу повторювати! Я не збиралася нічого з собою робити!

Мене кидає в дрож від люті. Кортить зупинитися, але я не можу.

– Якого довбаного дідька? Та хоч отих своїх коновалів поспитайте в тому довбаному шпиталі – це був просто бісів нещасний випадок!

Маму аж тіпає від жаху, вона вражено дивиться то на порожню таріль від пирога, то на мене. У тата суворе обличчя. Еге ж, тепер я розумію, як, либонь, тремтіли перед ним його студенти-медики.

Голос його звучить строго й похмуро.

– Буду дуже вдячний, якщо ти утримаєшся від уживання такої лексики в цьому будинку, Лізо. І від того, щоб ображати маму, яка просто хоче тобі допомогти. А ще я буду дуже вдячний, якщо ти не називатимеш моїх колишніх колег коновалами.