Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Він простояв незрушно досить довго. А потім знову розплющився. Фізична оболонка його була п’яна, а от сам він – ні. Він був тверезий, з ясною головою і зашморгом на шиї.

Все це було брехнею. Насправді цього разу він також не збирався цього робити. І наступного разу він цього не скоїть також. Краще вже він буде живим мерцем, ніж зробить те, що слід зробити. Слабак, слабак, слабак. От він хто. Жалюгідний слабак. І саме його слабкість тоді призвела до трагедії.

Він смикнув за зашморг, затягнутий під підборіддям. Заходився розв’язувати вузол, нетверезо похитуючись. Заточився, пойнятий п’яним розпачем. Зашморг затягнувся, врізаючись у шию. Охоплений сліпою панікою, він спробував був утримати рівновагу, але послизнувся й зірвався зі стільця. Сам стілець завалився на бік. Боже милий! Він підвиснув у повітрі, смикаючи руками й ногами. Скрикнув. Повітря перестало надходити до легень і виходити з них. Кричати вже не вдавалося – з горла виривалося саме розпачливе придушене булькотіння. Він учепився в зашморг обома руками й спробував був розтягнути його. Але знаряддя смерті хіба дужче затягувалося навколо шиї.

Охоплений розпачем, він спробував ухопитися за мотузку над головою ослаблими пальцями – в останній надії врятуватися. На якусь мить йому це вдалося. Легені спрагло ввібрали в себе дорогоцінне повітря. А потім повітря закінчилося. Зморені руки зісковзнули з мотузки, долоні й пальці обпекло болем. Зашморг смикнув голову назад, мотузка натяглася. Його руки й ноги сіпнулися востаннє, і те життя, що в ньому ще залишалося, згасло.

А відтак прийшло небуття.

Кімната на винайм.

Новинка! Чудова кімната з двоспальним ліжком для одного пожильця!

Просто дивовижна кімната в чарівному великому будинку у Північному Лондоні.

Простора й затишна, світла і зручна.

Ідеальне поєднання сучасного комфорту і старовинного Лондона.

Свіжий ремонт, нове меблювання.

Комунальні платежі включені у вартість оренди.

До станції метро хвилина пішки.

Усі принади міста зовсім поряд.

Безкоштовний wi-fi.

Власники будинку мріють знайти пожильця, якому припаде до серця їхня домівка!:)

Мені перехоплює подих, коли я роздивляюся будинок. Він великий, ба навіть величний. Три поверхи, мабуть, ще й підвал є. У променях пообіднього підосіннього сонця кам’яні стіни набули теплого й затишного відтінку пісочного печива. Приємне видовище. Фасадом в’ється плющ – аж до масивних димарів, де облаштувалася зграйка птахів, згори вниз позираючи на світ. Жодна з пташок не цвірінькає. Можна завиграшки уявити, що колись, за давніх-давен, цей будинок був оселею поважного вікторіанського джентльмена, який потребував більше простору для своєї багатодітної родини. Ще й для челяді нагорі місце знайшлося.

Будинок, звісно, окремий; жодний вікторіанський татусь не зголосився б, щоб його донька, яка вчиться грати на фортепіано, своїми заняттями надокучала сусідам. І, звісно, йому також не до вподоби було б, якби ті сусіди почули, як він влаштовує прочуханку покоївці, яка мала нахабство подати йому підгорілу рибу.

Обабіч вулиці виструнчилися пишні зелені дерева – такий собі живий параван, що затуляє будинки. Цілком очевидно, що раніше район був не надто престижний, але навіть зараз, коли ця місцина, певна річ, процвітає, вона водночас залишається затишною і охайною, хай навіть деякі з цих будинків почали здавати – окремими квартирами чи кімнатами. Кімнатами на винайм.

Єдина річ, що псує цей досконалий, ніби з поштівки, пейзаж, маячить на під’їзній алеї. Білий фургон. На боці напис великими літерами «Джек-мастак». «Будь-яка хатня робота. У нашій справі дрібниць немає!» – сповіщає напис на другому боці. Також там є номер мобільного. До багажника на даху примотужена драбинка, прикрашена кольоровими прапорцями. Якби власниця будинку була ота вікторіанська родина, цьому «Джекові», поза всякими сумнівами, наказали б залишити свій сучасний аналог ридвана на задньому дворі.

Стискаючи аркуш з відомостями, отриманими в інтернет-агенції з оренди нерухомості, так міцно, наче це – моя остання воля й заповіт, іду під’їзною алеєю. Рінь жалить ноги крізь тонкі підошви чорних черевичків на низькому підборі. Долоня волога від поту, і папір від того теж вологий, літери подекуди вже розпливлися. Коли я підходжу ближче, увагу мою привертає незвичайна позначка високо на стіні, над ґанком. Велике коло, вирізьблене в камені, а в ньому – відбиток ключа. Також там стоїть дата – 1878 рік.