Дреда Сей Мітчелл - Загадкова кімната

Двері масивні, пофарбовані в лискучий чорний колір, з елегантним стукальцем. Кров гупає в мене в скронях, коли я стукаю. Жодних кроків не чути, але за мить жаске шосте відчуття підказує, що хтось за мною спостерігає. Втім, я трохи заспокоююся, помітивши виблиск невеличкого круглого пластикового вічка в дверях. Хай там хто на мене дивиться, він урешті-решт вирішує, що загрози я не становлю, і двері широко прочиняються.

– Ви, мабуть, Ліза? З агенції нерухомості?

Він приблизно мого віку, десь за двадцять, але оце й усе, що в нас є спільного. Одяг неформальний – вибляклі джинси й футболка, волосся зібране в недбалий пучок. Такий собі сучасний хлопець, якому подобається, коли на нього звернені погляди всіх присутніх, – про це свідчить геть усе, починаючи від золотого піратського кульчика у вусі й аж до татуювань на обох руках, які змагаються з цим кульчиком за загальну увагу. Чому людям так подобається таврувати власну шкіру? Вона має бути бездоганною й гладенькою, хіба що невблаганному часу дозволено залишати на ній свої мітки. Зовні цей хлопець узагалі-то і справді нівроку; єдиний недолік у мужній вроді цього красунчика з квадратною щелепою – це зуби, пожовклі через те, що дехто забагато курить.

– Так, – нарешті відповідаю я, намагаючись, щоб голос звучав приязно і з надією. Мені справді потрібна ця кімната.

Він зиркає на годинник. І кривиться.

– Отакої, щось ви наче трохи зарано…

Цікаво, а якби він дізнався, що впродовж останніх двадцяти хвилин я тинялася туди й назад вулицею, чи стала б його гримаса ще промовистішою?

– Якісь проблеми? Мені прийти пізніше?

Він знову кривиться – але цього разу це широка, хоча й трошки поплямована нікотином усмішка. Жестом запрошує мене ввійти.

– Певно що ні! Я не великий прихильник усіх цих церемоній!

Хутко переступаю поріг. Враження таке, наче я повернулася додому. Саме цим цей величний будинок і стане, якщо мені вдасться домовитися щодо кімнати, – моєю домівкою.

– Ласкаво просимо, як казав павук мусі [1] Посилання на відомий вірш англійської поетеси Мері Говітт (1799–1888) «Павук і Муха». В центрі сюжету – підступний павук, який умовляннями, лестощами й красномовством заманює довірливу муху до свого павутиння. ( Тут і далі прим. перекл. ) . До речі, я – Джек.

Він заводить мене до холу – і той просто поглинає мене. Вражено роздивляюся широко розверстими очима. Будинок виявляється навіть більшим, ніж скидалося зовні. Вестибюль, вимощений чорно-білою плиткою [2] Чорна й біла плитка, що утворює різноманітні візерунки на підлозі холу, вважалася «візитівкою» найзаможніших будинків за вікторіанської доби. , веде, видається, до їдальні, а ген за нею видно кухню. Інші двері зачинені. Кімнати, які ховаються за ними, Джек не збирається мені показувати. Натомість він веде мене просто до сходів з різьбленими дерев’яними бильцями. Їх устелено хідником з розляпистим візерунком.

На підлозі передпокою лежить великий килим. Він просто дивовижний – червоно-чорний, по берегах квіти, а посередині напис, напевно зроблений арабською в’яззю. Це нагадує мені килими й припалі курявою хідники, які я бачила на торговищі в Марокко, куди ми з мамою й татом їздили, коли я ще була підліток. Я змушую себе стати на нього. Вдихнути саму сутність будинку. Оце і є хол – сутність будинку, його серце. Не вірте всім тим теревеням сучасних агентів з нерухомості, які торочать, що, мовляв, серце будинку – то кухня. Насправді серце кожного будинку б’ється у проміжку між вхідними дверима й сходами, там, де зазвичай він незрушний. Де завжди панує тиша.

– То ви йдете чи ні? – питає Джек, який уже встиг здолати кілька сходинок.

Я сходжу з килима і йду за ним.

Те, що цей от молодий хлопець – власник оцього неймовірного будинку, просто дивовижно. Він, мабуть, кілька мільйонів коштує. Цікаво, чи маєток і справді належить йому? В агенції мені не сказали, хто є власник, просто дали електронну адресу, щоби була змога домовитися стосовно зручного для нас обох часу оглядин.

– То чим ви заробляєте собі на життя, Лізо?

– Працюю у відділі програмного забезпечення банку.

Джека моя професія, схоже, дивує.

– Програмне забезпечення? Трохи химерно, як для дівчини, хіба ні?

Хлопці що, й досі таке кажуть? Цікаво, чи Джек чув про рух #MeToo [3] Me Too (або #MeToo, з англійської – «Я теж») – хештег і соціальна акція-флешмоб, спрямована проти сексуального насильства й сексуальних домагань. Вони набули популярності в соціальних мережах у жовтні 2017 р. внаслідок секс-скандалу навколо кінопродюсера Гарві Вайнштейна. ? Я вирішую не вшановувати цю ремарку відповіддю. Алекс ніколи б не бевкнув такої дурниці.