Ю Несбьо - Спаситель

Він згадував різдвяний обід у Далі.

Трапилось це за два роки після війни, коли серби пішли, залишивши те, що колись звалося Вуковар. Хорватська влада поселила всіх у готелі «Інтернаціональ» у Загребі. Він у багатьох розпитував, що трапилось із родиною Джорджі, і якось зустрів біженця, який розповів, що мати Джорджі померла під час облоги, а батько і Джорджі переїхали у Даль, маленьке прикордонне містечко неподалік Вуковара. На другий день Різдва він дістався потягом до Осієка, а звідти – до Даля. Побалакав з кондуктором, і той сказав, що потяг дійсно піде далі, у Борово, там кінцева станція, й повернеться у Даль о пів на сьому. О другій він зійшов з потяга у Далі. Питаючи дорогу, знайшов адресу: невисокий міський будиночок, сірий, як і решта міста. Увійшов у під’їзд, знайшов потрібні двері, перш ніж зателефонувати, помолився, щоб вони були вдома. Коли у квартирі почулися легкі кроки, серце закалатало.

Відчинив Джорджі. Він не надто змінився. Зблід, але мав такі самі кучері, й світлі очі, й губи сердечком, котрі завжди нагадували йому янголятко. Лише посмішка з очей згасла, ніби лампа перегоріла.

– Не пізнаєш мене, Джорджі? – спитав він згодом. – Ми мешкали в одному місті, вчилися в одній школі.

Джорджі насупився.

– Невже? Стривай. Голос. Ти, мабуть, Серж Долач. Звісно, ти так швидко бігав. Боже, як же ти змінився! Так утішливо зустріти знайоме з Вуковара обличчя. Адже всі пороз’їжджалися.

– Але не я.

– Так, не ти, Сержу.

Джорджі обійняв його, довго притискав до себе, так, що він відчув, як тепло просочується у змерзле тіло. Потім він впустив його у квартиру.

За вікном спадали сутінки, а вони сиділи у по-спартанському умебльованій кімнатчині, розмовляючи про все, що трапилось за цей час, про знайомих з Вуковара й про те, як у них склалася доля. Коли він спитав, чи пригадує Джорджі пса Тінто, той ніяково посміхнувся.

Потім він сказав, що скоро прийде батько. Може, Серж з ними пообідає?

Він поглянув на годинник. Потяг буде тут через три години.

Батько дуже здивувався, що до них прийшов гість з Вуковара.

– Це Серж, – мовив Джорджі. – Серж Долач.

– Серж Долач? – перепитав батько, дивлячись на нього пильним поглядом. – Чомусь я тебе знаю. Гм. Може, знався із твоїм батьком? Ні?

Стемніло, вони посідали за стіл, батько дав їм великі білі серветки. Він зняв червону хустинку, зав’язав на шию серветку. Батько прочитав коротку молитву, перехрестився, поклонився єдиній світлині в рамці на стіні – портретові жінки.

Джорджі з батьком узяли столові прибори, а він, нахилившись, промовив:

– Хто це гряде до Едому, у червоних ризах із Боцри? Хто Той пишний в убранні Своїм, що в величі сили Своєї врочисто гряде? Це Я, що говорить у правді, що владний спасати.

Батько здивовано глянув на нього. Потім передав тарелю із безкровними великими шматками м’яса.

Обідали мовчки. Лише хисткі віконниці дрижали від вітру.

Після м’яса – солодке. Palačinka, тонкі млинці з варенням та шоколадним соусом. Він не куштував їх, відколи був дитиною у Вуковарі.

– Призволяйся ще, любий Серже, адже сьогодні Різдво.

Він зиркнув на годинник. Потяг за півгодини. Вже час. Він відкашлявся, знявши серветку, підвівся:

– Ми з Джорджі згадали всіх, кого знали у Вуковарі. Лише про одну людину ми ще не згадали.

– Невже? – здивовано промовив батько й посміхнувся: – Про кого ж, Серже?

Він ледь повернув голову, тож тепер дивився на нього одним оком. Наче силкувався роздивитися щось, до чого не спроможний дотягнутися рукою.

– Його звали Бобо.

По очах батька Джорджі стало очевидно, що він усе зрозумів. Може, навіть сподівався цього. А він почув відлуння власного голосу, що гучною луною прокотилося у голих стінах:

– Ти сидів у джипі й показав на нього сербові-коменданту. – Він ковтнув слину. – Бобо помер.

У кімнаті запала тиша, батько поклав виделку.

– То була війна, Серже. Ми всі помремо. – Він промовив цю фразу спокійно. Майже зі смиренням.

Батько та Джорджі сиділи не ворушачись, а він добув з-за пояса пістолет, прицілився через стіл й натиснув на курок. Коротке сухе хлопання – батькове тіло здригнулося, ніжки стільця дряпнули долівку. Батько нахилив голову, поглянувши на отвір у серветці на грудях. Потім на білій серветці проступила червона пляма крові.

– Поглянь на мене, – мовив він, і батько машинально звів очі.

Другий постріл залишив чорний отвір у його чолі, й він упав головою у таріль з млинцями.

Він озирнувся на Джорджі: той сидів, роззявивши рота, щокою стікала червона цівка. Лише за мить він збагнув, що то було варення з батьківського млинця, й знов запхнув пістолет за пояс.