Ю Несбьо - Спаситель

– Застрели й мене, Серже.

– До тебе я не маю претензій. – Він вийшов у передпокій, взяв з вішалки куртку.

Джорджі вийшов слідом.

– Я помщуся. Знайду тебе й уб’ю, якщо ти мене не прикінчиш.

– А як ти мене знайдеш, Джорджі?

– Ти не сховаєшся, я ж знаю, хто ти.

– Невже? Ти гадаєш, я Серж. Але Долач був рудий та вищий за мене. Я не бігаю, Джорджі. Добре, що ти не пізнаєш мене. Отже, можна залишити тебе серед живих.

Він, міцно поцілувавши Джорджі у губи, розчинив двері й пішов геть.

Про вбивство написали у газетах, але нікого не розшукували. А три місяці по тому мати розповіла, що якийсь хорват приходив просити допомоги. Багато заплатити він не в змозі, але родина спромоглася назбирати певні кошти. З’ясувалося, що серб, який під час війни закатував його брата, мешкає неподалік. І він від когось почув про Маленького Спасителя.

Старий обпалив недопалком пучки й голосно вилаявся.

Він підвівся, вийшов до стійки адміністратора. За спиною у хлопця за склом стояв червоний прапор Армії спасіння.

– Could I please use the phone? [33]

Хлопець недовірливо зміряв його поглядом.

– Якщо місцева розмова, то прошу.

– Так, місцева.

Хлопчина кивнув на тісну конторку за спиною, він пройшов туди. Сів біля столу, дивлячись на телефон. Згадав голос матері. Засмучений, зляканий, але водночас ласкавий і теплий. Як обійми. Підвівся, зачинив двері й швидко набрав номер «Інтернаціоналя». Вона не була на місці. Повідомлення він не залишив. Двері розчинилися.

– Зачиняти двері заборонено, – мовив хлопець, – зрозуміли?

– Зрозумів. Даруй. Маєш телефонний довідник?

Хлопчина звів очі під лоба, кивнув на грубу книжку поруч з телефоном і вийшов.

Він знайшов телефон Юна Карлсена за адресою Гетеборггата, 4, набрав номер.

Теа Нільсен не зводила очей з телефона, що безугавно дзеленчав.

Вона увійшла у квартиру Юна, скориставшись ключем, який він їй дав.

Десь тут є отвір від кулі, вони так казали. Пошукавши, вона знайшла його у дверцятах шафи.

Той чоловік прагнув застрелити Юна. Вбити його. Через цю думку вона стривожилась. Але не злякалася. Часом їй видавалося, що вона ніколи більше не зможе злякатися отак і саме цього – смерті.

Приходила поліція, але надовго вони не затримались, адже, окрім куль, не знайшли жодних слідів. Так вони сказали.

У лікарні вона чула Юнове дихання, бачила, як він на неї дивиться. Такий безпорадний на великому лікарняному ліжку. Досить затулити йому обличчя подушкою – й він помре. Їй подобалося бачити його слабким. Може, вчитель у Гамсуна у «Вікторії» мав рацію, кажучи, що деякі жінки мають таку жагучу потребу відчувати страждання, що ненавидять своїх здорових, дужих чоловіків й що глибоко в душі воліли б радше мати чоловіків-калік, залежних від їхньої ласки.

Але зараз вона стояла в його квартирі, де дзеленчав телефон. Поглянула на годинник. Ніч. Ніхто у таку годину у справах не телефонує. Теа не боялася смерті. А дзвінка злякалася. Мабуть, то та інша жінка, про яку, на думку Юна, вона гадки не має?

Вона підійшла до телефону. Зупинилася. Задзеленчало вчетверте. Після п’ятого дзвінка телефон замовкне. Вона вагалася. П’ятий дзвінок. Вона швидко схопила слухавку.

– Алло!

Мить мовчали, згодом чоловічий голос заговорив англійською:

– Sorry for calling so late. [34]Моє прізвище Едом. Чи можна говорити з Юном?

– Ні, – полегшено зітхнула вона. – Юн у лікарні.

– О, так, я чув, що сьогодні сталось. Я його старий приятель, хотів би навідатися до нього. У якій він лікарні?

– В Уллеволі.

– В Уллеволі?

– Так. Не знаю, як англійською називається відділення, норвезькою воно зветься – нейрохірургія. Але біля дверей там сидить поліцейський, він не впустить вас. Розумієте?

– Розумію.

– Англійська у мене поганенька…

– Я все зрозумів, дякую.

Теа, поклавши слухавку, довго дивилася на телефон.

А потім знову взялася шукати. Вони сказали, що тут кілька кульових отворів.

Адміністраторові у Притулку він сказав, що йому треба погуляти, й віддав йому ключі.

Хлопчина глянув на годинник на стіні, що показував за чверть дванадцяту, й попросив його взяти ключі з собою. Він, мовляв, незабаром позамикає все й ляже спати, а ключ універсальний, відкриє вхідні двері. Шпаркий мороз обпік його, ледве він ступив за поріг. Схиливши голову, він стрімко й рішуче пішов геть. Задум у нього був ризикований. Безсумнівно, ризикований. Але він мусив.

Ула Хенму, голова відділу експлуатації компанії «Хафслунн енергі», сидів у операційній залі у Монтебелло в Осло, дивлячись на один із сорока моніторів, що поставили у залі, й міркуючи про те, що незле було б зараз випалити цигарочку. Вдень тут працювало дванадцять чоловік, а зараз, вночі, лише троє. Зазвичай кожен сидів на своєму місці, але сьогодні увечері, ніби позамерзавши, згуртувалися навколо центрального пульта.