Ю Несбьо - Леопард

Вона прокинулась. Закліпала очима в непроглядній темряві. Широко роззявила рота й почала дихати носом. Знову кліпнула. Відчула, як щокою потекла сльоза, розчиняючи сіль уже виплаканих сліз. Але ковтнути слину не змогла, у роті пересохло. Щоки ніби щось надимало зсередини. Здавалося, ніби через оте чужорідне тіло у її роті голова от-от вибухне. Але що ж воно таке? Найперше, що спало на думку, — їй знову хотілося забутися. Провалитися в теплу й темну безодню. Ін’єкція, яку їй зроблено, досі діяла, але вона знала: біль скоро повернеться, от-от повернеться, в голові відчувались повільні, глухі удари — кров, пульсуючи, проштовхувалась крізь мозок. Та де той чоловік? Чи він зачаївся позаду? Вона затамувала подих, прислухалась. Ніби ніде нічого, але в кімнаті таки хтось є. Наче поряд причаївся леопард. Кажуть, леопард підкрадається так безшумно, що може підійти до тебе зовсім близько, і навіть дихати так, щоб дихати з тобою в одному ритмі. Ти затамовуєш подих — і він затамовує. Їй навіть здалося, що вона відчуває його тепло. Чому він вичікує? Вона знову видихнула. Здалося, що тієї ж миті відчула на потилиці чиєсь дихання. Розвернувшись, вона вдарила, але в порожнечу. Зіщулилась. Сховатися в маленький клубочок… Марна річ.

Скільки вона пролежала отак непритомною?

Ліки подіяли миттєво. Усе тривало лише якусь частку секунди. Утім, і цього вистачило, щоб вона відчула. Це було як обіцянка того, що на неї чекає.

Чужорідне тіло, що лежало перед нею на столі, було завбільшки з більярдну кулю. Зроблене з блискучого металу, поцятковане маленькими дірочками, геометричними фігурами й якимись знаками. З однієї дірочки звисала червона мотузка з петелькою на кінці, це мимоволі повертало на думку про Різдво й про ялинку, яку належало прикрасити до свята у батьківській оселі, 23 грудня, за сім днів. Усіма отими блискучими кульками, маленькими гномами, кошичками, свічками й норвезьким прапорцем. А за вісім днів співати різдвяного псалма — Deilig er jorden [1] Яка чудова земля. — й спостерігати, як у племінників засяють очі, коли вони розпаковуватимуть її подарунки. Тепер би вона вчинила геть інакше. Усе було б по-іншому. Як би вона наповнила прожиті дні — радістю, диханням і любов’ю. Місця, які лише проминала, збираючись колись їх відвідати. Чоловіки, яких зустрічала, й той, кого ще лише мала зустріти. Плід, від якого звільнилася сімнадцятирічною, і діти, ще не народжені нею. Дні, які вона змарнувала, гадаючи, що попереду — ціла вічність.

Але всі думки кудись зникли, бо перед нею з’явився ніж. І чийсь украдливий голос промовив, що вона має взяти цю кулю до рота. І вона взяла, бо куди ж дітися. Серце шалено калатало, та вона роззявила рота якомога ширше і проштовхнула кулю досередини, тепер мотузка звисала у неї з рота. Від металу в роті з’явився гірко-солоний присмак, як від сліз. А потому голову їй нахилили назад, і шкіру обпекло сталлю, коли до горла приклали ножа. Кімнату й стелю освітлював ліхтарик, що його притулили до стіни в одному з кутків. Сірий голий бетон. Окрім ліхтарика, у кімнаті стояв ще й білий пластиковий стіл, два стільці, дві порожні пивні пляшки й двоє людей. Він та вона. Вона відчула запах шкіряної рукавички, коли він вказівним пальцем ледь смикнув за червону петельку на мотузці, яка звисала з її рота. За мить її голова ніби вибухнула.

Куля збільшилася й тепер роздирала їй горлянку зсередини. Вона намагалася роззявити рота якомога ширше, але намарне — тиск не зменшився. Він зосереджено й зацікавлено вдивлявся в її роззявленого рота, як ото зубний лікар перевіряє, чи правильно поставлені брикети. Він ледь усміхався, отже, вдоволений.

Язиком вона намацала в кулі якісь шпичаки, саме вони тиснули на піднебіння, чутливу слизову оболонку, ясна, язичок. Вона силкувалася щось промовити. Він терпляче слухав нерозбірливі звуки, що виривалися з її рота. Кивнув, коли вона знеможено вмовкла, й витягнув шприц. Зблиснула крапелька на кінчику голки у світлі кишенькового ліхтарика. Він прошепотів їй у саме вухо:

— Не чіпай мотузку.

А потому вколов її в шию збоку. І вона знепритомніла.

Кліпаючи очима в темряві, вона дослухалася до свого зляканого дихання.

Треба щось робити.

Вона обіперлася долонями об сидіння стільця, вогке й холодне від її власного поту, й підвелася. Ніхто їй не завадив.

Вона подріботіла кілька метрів, поки не наштовхнулася на стіну. Прошкутильгала уздовж стіни, далі була якась гладенька, холодна поверхня. Металеві двері. Сіпнула засув. Двері не відчинилися. Замкнуто на ключ. Звісно, замкнуто, на що вона сподівалася? Їй почулося: сміється хтось — насправді чи в її голові? Де той чоловік? Чому він затіяв з нею цю гру?