Ю Несбьо - Спаситель

Гейр та Еббе, як завжди, сперечалися про перегони. Так тривало вже вісім років, й нікому навіть на думку не спадало, що можна робити ставки кожному за себе.

А власне Ула набагато більше переймався трансформаторною підстанцією на Кіркевейєн, що між Уллеволсвейєн та Согнсвейєн.

– Т-один перевантажена на тридцять шість відсотків. Решта, від другої до четвертої – на двадцять дев’ять, – мовив він.

– Боже, оце люди затопили, – мовив Гейр. – Чи позамерзати бояться? Адже ж ніч за вікном, чом би не позгортатися калачиком під пуховими ковдрами? Солодка помста у кубі? У тебе що, клепки повилітали?

– Люди не збавлятимуть опалення уночі. Не у цій країні, – мовив Еббе. – У нашій країні у людей грошей – хоч греблю гати.

– Все це погано скінчиться, – зітхнув Ула.

– Припини. Додамо нафти, й все гаразд, – мовив Еббе.

– Я про Т-один. – Ула клацнув по моніторові. – Стрілка показує на 680 ампер. А номінальне навантаження – 500.

Еббе тільки й встиг промовити: «Розслабся», як завив сигнал тривоги.

– Трясця! – вилаявся Ула. – Саме так, накрився. Подивися за списком. Викликай чергового монтера.

– Дивись, – мовив Гейр. – Т-два теж гаплик. Й Т-три вже на межі.

– Овва! – закричав Еббе. – Закладаймося, що Т-чотири…

– Пізно, йому теж гаплик, – мовив Гейр.

Ула поглянув на оглядову мапу.

– Гаразд, знеструмлені нижній Согн, Фагерборг та Бішлет.

– Закладімося щодо того, що5 накрилося? – мовив Еббе. – Ставлю тисячу, що то кабельна муфта.

Гейр примружив око.

– Вимірювальний трансформатор. Стане й п’яти сотень.

– Припніть язики! – прогримів Ула. – Еббе, телефонуй пожежникам, закладімося, що там горить!

– Згода, – мовив Еббе, – на двісті?

Коли у палаті згасло світло, стало так темно, що Юнові здалося, наче він осліп. Мабуть, зоровий нерв пошкодило ударом, а наслідки виявилися лише зараз. Однак у коридорі відразу почулися крики, у темряві проступили обриси вікна, й він збагнув, що просто згасло світло.

Скрипнув стілець, двері відчинилися.

– Агов, ти тут? – спитав хтось.

– Так, – озвався Юн несподівано високим голосом.

– Я піду подивлюся, що сталось, нікуди не йди, добре?

– Гаразд, тільки…

– Слухаю.

– Хіба вони не мають аварійного генератора?

– Гадаю, мають. В операційних та в інтенсивній терапії.

– Зрозуміло…

Слухаючи, як віддаляються кроки поліцейського, Юн дивився на зелений сигнал «Вихід» над дверима. Це знов нагадало йому про Рагнхільд. Тоді все теж почалось у темряві. Повечерявши, вони вийшли у нічний Фрогнерпарк, зупинилися на безлюдному майданчику перед Монолітом і звернули погляди на схід, у бік центру. Й він розповів їй добре відому історію про те, як Густав Вігеланн, чудний скульптор з Мандала, згодився прикрасити парк своїми скульптурами за умови, що парк розширять, а Моноліт стоятиме симетрично до церков навколо, а головна брама виходитиме просто на Уранієнборгську церкву. Коли представник муніципалітету заперечив, мовляв, парк пересунути неможливо, Вігеланн вимагав пересунути церкви.

Увесь цей час вона пильно спостерігала за ним, а він міркував про те, яка ця жінка сильна й розумна, аж страшно.

– Я змерзла, – мовила вона, закутуючись у пальто.

– Може, повернемо… – повів він, але вона, поклавши долоні йому на потилицю, підвела голову до нього. Він ніколи не бачив таких дивовижних очей, як у неї. Блакитні, майже бірюзові, з такими ясними, чистими білками, що бліда шкіра видавалася смаглявою. Й він учинив так, як завжди, зігнув спину, нахилився. І враз її язик прослизнув у його рот: вологий, гарячий, настирний, містична анаконда, що звивається навколо його язика, намацуючи піднебіння. Він відчув гарячий дотик просто крізь товсту вовну фретексовських штанів, коли її рука дивовижно правильно лягла саме на те місце.

– Ну ж бо, – прошепотіла вона йому у вухо, поставивши ногу на паркан, він опустив очі й, перш ніж звільнився, зауважив пролиск білої шкіри вище краю панчохи.

– Не можу, – пробурмотів він.

– Чому? – простогнала вона.

– Я дав обітницю. Господові.

Вона глянула на нього, спочатку спантеличено. Потім очі пойнялися вологою, й вона тихо розплакалась, уп’явшись головою йому у груди, повторюючи, що ніколи не сподівалася віднайти його знову. Він не збагнув, до чого вона те каже, але погладив її волосся – так усе і розпочалося. Зустрічалися вони завжди на його квартирі й завжди з її ініціативи. Попервах вона намагалася винудити його порушити обітницю цнотливості, утім, була не надто наполегливою, але потім їй наче припало до серця лежати поряд з ним у ліжку й просто пестити одне одного. Час од часу вона впадала у відчай і повторювала, що він має покинути її. Розмовляли вони небагато, але його не полишало відчуття, що утримання прив’язувало її до нього ще дужче. Їхні побачення раптово припинилися, коли він познайомився з Теа. Не стільки через те, що він не хотів побачень з Рагнхільд, як через те, що Теа прагнула, щоб вони обмінялися запасними ключами від квартир. Мовляв, їй ідеться про довіру, а йому нічим було заперечити на те.