Ю Несбьо - Спаситель

– Поліція.

Харрі завовтузився у кишені.

– Трясця, я знов забув удома посвідчення. Халворсене, покажи своє.

– Вам же не можна до нас, – мовив адміністратор. – Наче ви не знаєте.

– Йдеться про убивство, не про наркотики.

– Що?

Хлопчина широко розплющеними очима дивився через плече Харрі на поліцейського, у якого був напоготові автомат. Потім, розчинивши двері, відійшов убік, не глянувши на посвідчення Халворсена.

– Чи ночує тут такий собі Христо Станкич? – спитав Харрі.

Хлопчина похитав головою.

– Іноземець у верблюжому пальті? – додав Халворсен, коли Харрі, попростувавши за стільницю, розкрив книгу реєстрації відвідувачів.

– Єдиного тутешнього іноземця привезли у «суповому» автобусі, але у нього немає ніякого верблюжого пальта, на ньому лише піджак. Рікард Нільсен видав йому зі складу зимову куртку.

– Чи він телефонував звідти? – прокричав Харрі з-за стіни.

– Так. З телефону у конторці за вашою спиною.

– О котрій?

– Безмаль о пів на дванадцяту.

– Збігається із дзвінком у Загреб, – тихо мовив Халворсен.

– Чи він тут? – спитав Харрі.

– Гадки не маю. Він узяв ключі, я спав.

– Універсального ключа маєте?

Хлопчина захитав головою, зняв ключа зі зв’язки на поясі й поклав на долоню Харрі.

– Кімната?

– Двадцять шоста. Поверхом вище. Наприкінці коридору.

Харрі пішов сходами. Поліцейський у формі з автоматом у руках пішов слідом.

– Не вилазь із кімнати, поки все не скінчиться, – мовив Халворсен, добуваючи револьвер, підморгнув хлопчині й поплескав його по плечу.

Відімкнувши двері, він зауважив, що за скляною перегородкою нікого не було. Воно й не дивно. Як не дивина й те, що далі вулицею припаркована патрульна машина з поліцейським. Адже він щойно переконався, що це кримінальний район.

Зійшовши сходами, він зробив крок за ріг і раптом почув знайоме ще по бункерах у Вуковарі тріскотіння – рація.

Глянув у глиб коридору: біля дверей у його кімнату стояло двоє у цивільному та поліцейський у формі, з автоматом. Одного із цивільних, того, що тримався за руків’я дверей, він тут-таки упізнав. Поліцейський у формі, піднісши рацію до обличчя, з кимось тихо розмовляв.

Решта двоє повернулися до нього. Відступати пізно.

Кивнувши їм, він став біля кімнати 22, розпачливо похитавши головою, мовляв, спасу нема від тих злочинців, удав, ніби нишпорить по кишенях у пошуках ключа. Краєм ока зауважив, як поліцейський зі «Скандії», тихо розчинивши двері його кімнати, увійшов, решта пішли слідом.

Щойно вони зникли з очей, він пішов назад, перескакуючи по дві сходинки. Приїхавши сюди вчора увечері, він машинально зауважив усі виходи й зараз зважував, чи не дременути через сад. Але ж він на видноті. Хоч об заклад бийся, вони ж бо, безсумнівно, поставили там поліцейського. Але все-таки найкращий варіант – головний вхід. На вулиці він повернув ліворуч. Просто до патрульної машини, але так принаймні можна бути певним, що поліцейський там всього один. Якщо вдасться прослизнути повз нього – напевно дістанешся річки й сховаєшся у темряві.

– Трясця йому, трясця! – крикнув Харрі, побачивши, що кімната порожня.

– Мабуть, ходить собі вулицею, – зітхнув Халворсен.

Обидва озирнулися на водія. Він стояв мовчки, але рація на грудях раптом забалакала:

– Хлопчина, що заходив у будівлю, знов вийшов. Йде у мій бік.

Харрі вдихнув повітря носом. Особливі парфуми, знайомі наче.

– Це він. Обкрутив нас, – мовив Харрі.

– Це він, – кинув водій у рацію, вибігаючи у коридор разом із рештою.

– Чудово, він – мій, – проскрипіла рація. – Кінець зв’язку.

– Ні! – на бігу проволав Харрі. – Не намагайся зупинити його, чекай на нас!

Водій повторив наказ у мікрофон, але рація у відповідь лише шипіла.

Проти світла вуличного ліхтаря він зауважив, як дверцята у патрульній машині розчинилися й на вулицю вискочив на тротуар молодик з пістолетом у руці.

– Стій! – прокричав поліцейський і, розставивши ноги, націлив на нього пістолет.

Недосвідчений, – міркував він. Між ними було метрів з п’ятдесят темної вулиці і, на відміну від вуличного грабіжника під мостом, цьому поліцейському забракло холоднокровності зачекати, поки жертві не залишиться шляхів відступу. Вдруге за вечір він добув з кишені свій «Л’яма-мінімакс» і не втікав, а натомість побіг у бік патрульної машини.

– Стій! – знов прокричав поліцейський.

Між ними було вже метрів тридцять відстані. Двадцять.

Він вистрелив.