Ю Несбьо - Спаситель

Рікард кермував обачно, по черзі зазираючи то у бічне люстерко, то у люстерко заднього огляду, немовби чекаючи нападу.

– Слухаю вас, – мовила Мартіна, що сиділа попереду.

Харрі прокашлявся.

– Сьогодні стріляли у Юна Карлсена.

– Що? – мимохіть вихопилося у Мартіни.

У люстерку Харрі перестрів погляд Рікарда й спитав:

– Чи ви вже чули?

– Ні, – відповів той.

– Хто… – повела Мартіна.

– Ми не знаємо.

– Але… і Роберт, і Юн. Це має якийсь стосунок до родини Карлсенів?

– Гадаю, мішенню повсякчас був лише один з них, – відповів Харрі.

– Тобто?

– Кілер відклав від’їзд. Гадаю, він зрозумів, що застрелив не ту людину. Померти мав не Роберт.

– Не Ро…

– Саме тому мушу поговорити з вами. Гадаю, ви в змозі сказати, чи правильну я склав версію.

– Яку версію?

– Що Роберт загинув, бо у суботу підмінив Юна на чергуванні на майдані Егерторг.

Мартіна, озирнувшись, приголомшено прикипіла поглядом до Харрі.

– Ви опікуєтеся розкладом чергувань. Коли я приходив до вас уперше, то зауважив, що розклад висить на дошці внизу. І кожен мав змогу бачити, хто чергує у суботу на Егерторг. Там зазначався Юн Карлсен.

– Як…

– Я зайшов після лікарні й перевірив. Там дійсно стоїть Юнове ім’я. Але Роберт та Юн змінили один одного вже після того, як надрукували розклад, адже так?

Рікард звернув зі Стенсберггата до Бішлета.

Мартіна прикусила нижню губу.

– Заміни під час чергування часто трапляються, якщо вони змінюють один одного, я не завжди про це знаю.

Рікард виїхав на Софієсгате. Мартінині очі розширились.

– Згадала, Роберт зателефонував мені, сказавши, що вони з братом змінили один одного й що мені не треба нічого робити. Ось чому я не згадала відразу. Але ж… тоді виходить…

– Юн з Робертом дуже подібні, – мовив Харрі. – А у формі…

– Та ще увечері при снігопаді… – півголосом повторила Мартіна, ніби сама до себе.

– Я хотів спитати, чи телефонував вам хтось, щоб спитати про розклад чергувань? Надто щодо того вечора.

– Не згадаю.

– Поміркуйте, спробуйте згадати. А я зателефоную завтра.

– Добре, – кивнула Мартіна.

Харрі дивився у її очі при світлі вуличного ліхтаря, й знов йому впала в око незвична форма зіниць.

Рікард різко загальмував.

– Звідки ви знаєте? – здивовано спитав Харрі.

– Що знаю? – перепитала Мартіна.

– Це я до водія. Що я мешкаю саме тут?

– Ви ж самі сказали, – мовив Рікард. – Я знаю район, я теж мешкаю у Бішлеті.

Харрі постояв на тротуарі, дивлячись услід авто.

Хлопець, безсумнівно, закоханий. Й зробив гак спеціально, щоб кілька хвилин побути наодинці з Мартіною. Погомоніти з нею. Спокійно, без завад щось розповісти, показати себе, розкрити настіж душу, відкрити себе й усе, що невіддільне від молодості й чому він сам, на щастя, вже поклав край. Аби лишень почути добре слово, відчути обійми, сподіватися поцілунку перед тим, як піти. Благати про любов, як благають усі закохані телепні. Незважаючи на вік.

Харрі повагом йшов до під’їзду, рука машинально намацувала ключі у кишені, а думки снували, вишукуючи щось, що відкидалося геть, коли він наближався. А погляд вишукував щось, що він допоки лишень чув. Слабкий звук, але у той час на Софієсгате панувала тиша. Харрі вдивлявся у сірі замети, котрі вдень лишила по собі снігоочищувальна машина. Щось ніби тріскотить. Розтає. Ні, неможливо, мороз надворі вісімнадцять градусів.

Харрі встромив ключа у замок.

І збагнув, що то за звук. Цокання.

Він враз озирнувся, уп’явся очима у замети. Там щось виблискувало. Скло.

Харрі повернувся й підняв годинник. Скло у Мьоллеровому подарунку, як дзеркало, жодної на ньому подряпинки. Й іде несхибно. На дві хвилини уперед, на відміну від його власного. Як там казав Мьоллер? Що він устигне завчасно, якщо гадатиме, що запізнюється.

Батарея у кімнаті відпочинку тріскотіла, наче у неї кидалися дрібними камінцями. Тепле повітря тремтіло над коричневими пропаленими плямами на шпалеровій мішковині, від яких відгонило нікотином, клеєм та жирним смородом людей, котрі колись мешкали тут. Оббивка на канапі кололася навіть крізь штани.

Попри сухий, тріскотливий жар від обігрівачів, він тремтів невпинно, дивлячись в екран телевізора, що прикріпили на настінному кронштейні. Показували новини, він упізнав кадри з майдану, але не второпав ані слова. В іншому кутку у кріслі сидів стариган, палячи погано напхані самокрутки. Коли недопалок обпікав чорні пучки пальців, він швидко добував з коробки два сірники, затиснувши недопалок, палив далі, поки не обпалював губи. На столі в кутку стирчала прикрашена іграшками ялинкова верхівка, що намагалася виблискувати.