Ю Несбьо - Спаситель

– Мамин подарунок, – легко збрехала вона. Й збагнула, що він дивиться їй в очі. На блакитні райдужки й чисті білки.

Пропозицію про особисту винагороду завбільшки два мільйони вона зробила між гарячим та солодким. Глянути йому в очі вона не мала змоги, адже він мовчки опустив погляд у келих з вином, лише раптом сполотнів.

Врешті він спитав:

– Чи це ваша власна ідея?

– Моя й мого свекра, – мовила вона, й дихання її стало частішим.

– Алберта Гільструпа?

– Так, окрім нас двох та мого чоловіка, про це більше ніхто не знатиме. Нам це завдасть не менших збитків, ніж… ніж якщо трапиться витік інформації.

– Хіба я щось сказав чи зробив?

– Перепрошую?

– Що навело вас чи вашого свекра на думку, що я погоджуся на пригоршню срібняків?

Він підвів очі, й Рагнхільд відчула, що зашарілася. Вперше за багато років.

– Відмовимося від десерту? – Він, забравши серветку з колін, поклав її поруч з тарелями.

– Ви маєте час на роздуми, перш ніж відповісти, Юне, – пробурмотіла вона. – Подумати про себе. Адже випала нагода здійснити мрії.

Нещирість слів різала навіть її власне вухо. Юн подав офіціантці знак принести рахунок.

– Та які ж це мрії? Мрії обернутися на хабарника, гидкого зрадника? Кататися на шикарному авто, коли все, чого хотів досягти як людина, лежить навколо тебе в руїнах?! – Його голос тремтів від люті. – Чи такі ваші мрії, Рагнхільд Гільструп?

Вона не спромоглася на відповідь.

– Я – сліпий, – сказав він. – А чи знаєте ви, коли я вас побачив уперше… я гадав, що… що бачу геть іншу людину.

– Ви побачили мене, – мовила вона, відчуваючи, що знову тремтить, як тоді в ліфті.

– Що?

Вона вела далі, голосніше:

– Ви побачили мене. А зараз я вас образила. Мені прикро.

Запала тиша. Їй здавалось, що вона занурюється у воду то з холодними, то з гарячими прошарками.

– Забудьмо про все це, – мовила вона, коли офіціант, що підійшов, схопив з її рук картку. – Це нічого не важить. Для нас із вами. Ходімо у парк, погуляємо.

– Я…

– Прошу…

Він здивовано дивився на неї.

Невже? Як же він, що бачив її наскрізь, міг здивуватися?

Рагнхільд Гільструп дивилася у вікно вілли у Хольменколлен на темний прямокутник далеко внизу. Фрогнерпарк. Там почалося це безумство.

Минула північ, автобус поставлено у гараж, Мартіна відчувала приємну втому, але водночас ще й задоволення. Вона стояла на тротуарі біля Притулку, на вузькій та темній вулиці Хеймдалсгата, чекала на Рікарда, котрий пішов узяти авто, як раптом за спиною захрускотів сніг.

– Привіт.

Вона озирнулася, серце завмерло. Проти світла вуличного ліхтаря виднілася висока постать.

– Не впізнали мене?

Серце вдарило раз. Ще раз. Третій, четвертий. Вона впізнала голос.

– Що ви тут робите? – спитала вона, сподіваючись, що голос не видає її переляку.

– Дізнався, що сьогодні увечері ви працюватимете в автобусі й що близько півночі його ставлять тут. Як то кажуть, справа зрушила з місця. Я трохи поміркував. – Він став так, щоб світло падало йому в обличчя, котре мало суворіший та старший вигляд, ніж вона пам’ятала. Дивно, як багато можна забути за добу. – І у мене виникли питання.

– Нагальні? – спитала вона посміхаючись й зауважила, що обличчя у поліцейського стало лагіднішим.

– Чи ви на когось чекаєте? – спитав Харрі.

– Так. Рікард відвезе мене додому.

Вона поглянула на сумку, що висіла на плечі поліцейського. Збоку напис «ЄТТА», але на вигляд така стара й поношена, що геть не має стосунку до модної ретромоделі.

– Вам слід купити нові устілки для кросівок, що у вашій сумці, – мовила вона.

Він здивовано глянув на неї.

– Не треба бути Жаном Батистом Гренуєм, щоб відчути запах, – мовила вона.

– Патрік Зюскінд. «Парфумер».

– Поліцейський, який полюбляє читати.

– Солдат Армії спасіння, що читає про убивства. Що, на жаль, повертає нас до моєї справи.

Перед ними зупинився «Сааб-900». Бічне скло беззвучно поповзло вниз.

– Їдьмо, Мартіно?

– Зачекай хвильку, Рікарде. – Вона озирнулася до Харрі. – Вам куди?

– У Бішлет. Але я…

– Рікарде, чи ти не заперечуєш, щоб підвезти Харрі до Бішлета? Ти ж теж там мешкаєш.

Рікард, дивлячись у темряву, понуро відповів:

– Звісно.

– Їдьмо. – Мартіна простягла Харрі руку.

Він здивовано глянув на неї.

– Черевики ковзкі, – прошепотіла дівчина, хапаючи Харрі за руку, відчуваючи, як ця суха, тепла долоня стиснула її руку, ніби боячись, що вона впаде тієї ж миті.