Борис Крамер - Зламані сходи

Ми пішли «на той бік». Крамничка антикваріату розташувалась у двоповерховому будинку, який ще пам’ятав часи польських магнатів. Старий будинок глядів сумними вікнами на шумливу автомагістраль і дрімав у сонячному мареві. Дзвінок над головою калатнув, коли ми зайшли, але до нас ніхто не визирнув. Я зачув запах розплавленої каніфолі, що линув із прочинених дверей у стіні, завішаній різноманітними годинниками. Це була таки справді антикварна крамничка, лише тісненька. У ній не було вільного місця. Навіть на підлозі біля різьблених шаф, буфетів, бюро, крісел, пуфів, скринь, тумб стояли без порядку розставлені гасові лампи, газетниці, мідні ваги й бронзові кавомолки, свічники й небачені телефони, глеки й вишукані гачки для ключів. Вітько вдарив долонею по дзвінку на прилавку.

До нас вискочив лисий чоловік із борідкою та окулярами на лобі – він щось паяв у майстерні й, мабуть, присвічував собі лампою, бо мружився й придивлявся до захожих. Його вправні пальці поскакали по прилавку, ніби перевіряли, чи вся дрібнота на місці. Власник очевидно тримав крамничку не так для бізнесу, як із пристрасті.

– Що бажаєте? – запитав увічливо.

– Ось він, – показав не мене, як на без’язикого, рішучий Вітько. – Має касету. Хотів би послухати її…

– Ага!.. Ага! – жваво взяв у руки мою знахідку антиквар. – «Свема»… Номер вісімнадцять. Упізнаю. А чи знаєте ви, панове, хто першим і коли здійснив магнітний запис звуку?

І оскільки ми промовчали, то він сам продовжив, вийшовши з-за прилавка.

– Де ж він у мене стоїть? Он там, біля вікна, – показав на магнітофон «Юпітер», оздоблений деревом. – Шановний, будь ласка, подайте його сюди!

Вітько розгріб ногою дріб’язок, що перепиняв шлях, ухопив міцними руками апарат і поклав на середину прилавка.

– Ось так, – любовно погладив антиквар свою коштовність. – Зараз ми його ввімкнемо в розетку, намотаємо плівочку… Дві доріжки. Тут може бути багато записів… Уперше записав звук на стальну дротину данський фізик Поульсен. Ще в 1889 році. Він назвав свій винахід телеграфоном. Пристрій працював із телефоном. Щось подібне до сучасного автовідповідача…

Бобіна закрутилась, «Юпітер» зашипів, ніби на плівці нічого не було. Ми стояли мовчки й чекали – може, те чудо техніки оживе. І воно ожило! Голосний звук раптом увірвався в тісну крамничку, як вітер, що поривом розчинив вікна й двері.

Чистий дзвінкий голос під розливи флейти та перебори гітари співав про дивну юну леді, яка стверджує, що має багато золота, бо золото все, що блищить. І вона купить сходи в небо. Коли приїжджає туди, вона знає, що всі магазини зачинені, але словом може отримати те, по що приїхала. О-о-о, о-о-о, і вона купує сходи до неба!..

– «Лед Зеппелін»! – випалив старий і захитав у такт головою. – Свинцевий дирижабль!.. Група моєї молодості!..

Відверто кажучи, переродження старого мене здивувало. Він заусміхався до нас, ніби зустрів давніх друзів. Я ніколи не цікавився цією групою. Нині за «Дирижаблем» сумують хіба такі невиправні ретрогради, як цей Середа-антиквар. Тато теж, виходить, любив цю мелодію. Мама розказувала, що єдиним статком, який він привіз із робітничого гуртожитку в Миколаєві, був магнітофон «Дніпро». Це на ньому батько часто слухав мелодію про дивну леді, яка бачить на стіні знак, але вона хоче бути впевнена, тому що слова іноді мають два значення. На дереві біля струмка співоча птаха співає, й іноді наші думки навіюють лихі передчуття. О-о-о, як це дивно! О-о-о, як це дивно!..

– Хлопці, ви знаєте, від чого здох соціалізм? – помолоділими очима без окулярів глянув на нас колекціонер. – Від ось такої магнітної бобіни!.. Сміливці з-за кордону привозили записи, у підпільних студіях розмножували. А далі… А далі… Усі співали разом із Робертом Плантом. Перебирали струни вслід за Джиммі Пейджем. О-о-о, як це дивно!..

Я дивлюся на захід сонця, і на серці туга. І ридає душа, рвучись на волю. Наяву, як уві сні, кільця диму в листі. Голос і очі з давнім болем… О-о-о, як це дивно! О-о-о, як це справді дивно!