Борис Крамер - Зламані сходи

Може, це вона сама почала переставляти на моїх полицях прочитане? Бо яким дивним чином тут опинився Достоєвський, якого я не люблю за надмірне знущання з людини?..

Раптом подумки зауважив, що в київській квартирі в мене обмаль книг. Там бідно після втечі дружини з сином. Усе залишилось у минулому, ніби в паралельній реальності. І синові Ігорку я не розповів про мамин метод. Чому? Утратив віру?.. Почерствів?.. Потонув у буднях?.. Програв азарт на перегонах Еда Хезерлі?..

На антресолях у коридорі я знайшов безліч непотребу, що накопичувався й заповнював собою тісний простір. Електрочайник, що давно згорів. Кілька банок зі сливовим варенням, про які забули. Рулон невикористаних шпалер, який мама відклала про запас. Кілька мисливських журналів зі злиплими сторінками. Мої тенісні ракетки. Чашка з відбитою ручкою й написом: «У день весілля випий повну чашу до дна». Мама випила й сховала її подалі від очей.

І ось нарешті татова коробка, куди мама склала його речі. Два порожні патрони від берданки. Татові її по знайомству продав начальник Дмитро Вербицький, коли агітував прилучитися до мисливства. Від гільз досі тхнуло стріляним порохом. Позолочений наручний годинник «Cornavin» із червоною зіркою посередині. Стрілки зупинились о восьмій двадцять одна. Секундна стрілка взагалі відпала й прилипла до цифри 6. Корпус годинника подекуди подряпаний, бо позолота була тонка. Тато не взяв його з собою, щоб не загубити, бо дуже дорожив ним – мамин подарунок. Дві обручки, виточені з бронзи. Потьмянілі, сірі й непривабливі. Вони вирішили одружитись несподівано. Тато приїхав в Емськ, чим дуже маму здивував. То була осінь, справжня золота осінь. Небо було синє, ніби намальоване ультрамарином. Жовті клени шуміли у високості та під ногами, коли вони прогулювались у Другому парку. Емськ для них обох тоді був невідомим містом, бо мама лише кілька місяців, як переїхала. Тому й дивувались, чому люди називали гарний парк, із діаметральними доріжками та озерцем посередині, Другим. Виявляється, колись був Перший, але влада його вирубала й на тому місці замостила площу, поставила пам’ятник і збудувала поштамт із АТС, куди пізніше влаштувався на роботу тато. А Другий парк – то був маєток якогось пана, за яким давно час зашумів. Будівлю розібрали, цегла на ній була така, що ще кілька століть простоїть, у фундамент насипали щебеню та піску, зверху заасфальтували. І відкрили на тому підвищенні дитячий майданчик із гойдалками-човнами. Тато гойдав маму, тріпочучи від щастя. Мама відчула, що в неї виросли крила. З того човника вони перебігли в кафе, що називалось «Сторожова вежа». По гвинтовій драбині піднялись догори, і в безлюдній круглій залі чарівник у білім фартуху націдив їм з італійської кавоварки «Omnia» неповторної кави, від якої їм світ закружляв, наче в танці. Унизу, щоб не впасти, тато став на одне коліно, подав мамі жовтий кленовий листок і освідчився в коханні. Весілля зіграли за місяць. А обручок не купили. Тоді золоті обручки були дефіцитом, хоч ЗАГС видавав молодятам спеціальні довідки, щоб магазини продавали без черги. Так і з’явились бронзові.

Тьмяне фото двох хлопчиків у коротеньких штанцях на шлейках. Менший – дядько Борис, вищий – тато. Хлопчики злякано дивляться у фотоапарат, ніби їх мають за щось покарати. Біляві, вигорілі на сонці чубчики, босі ноги. Чого мама не залишила цю фотографію в сімейному альбомі? Може, тому, що тато одного разу сказав, що не любить цього знімка. Вони тоді були в бабусі Варвари, десь на південному Поділлі, у гостях. І тут хтось скомандував: «Біжіть до річки в садок! Там фотограф вас сфотографує!» Тато біг і вступив у коров’ячий слід. Так і став до знімка. Потім, коли бачив, щоразу згадував – хотів ногу витерти…

На самому споді коробки лежала бобіна з магнітофонною стрічкою. Я зачудовано дістав її, змотав розкручений кінець і заінтриговано подумав: «Що на ній записано? Чого мама її зберегла?» Цей викопний раритет нікому нині не потрібний. Молодь навіть не зможе сказати, що це за предмет. Таких магнітофонів уже в побуті нема. Давно замінили цифрові ґаджети. Якби й хотів прослухати, то не вдасться.

Я сидів розгублений посеред вітальні над перебраною коробкою речей і гадав, з чого почати пошук. Надії було мало, але мама так просила. Перша думка, найпростіша: тато просто змився з сім’ї, утік кудись на південне Поділля до родичів. Але це так само було неймовірно, як і те, що з ним утекли два напарники – начальник АТС і кабельник. Індивідуальні причини зникнення тата слід відкинути одразу. Необхідно скласти план пошуку, хоч і нехіть бере. Як можна знайти людину через сорок років?..