Борис Крамер - Зламані сходи

– Може, він перед поїздкою з кимось посварився? Конфліктував?..

Жінка знову поринула в спогади.

– Не пригадую я такого, – зітхнула зрештою. – На роботі в нього був порядок. Попри те, що мав нелегку посаду… Там… Навколо нього… Крутились усякі люди з кабінетів, на яких нема табличок.

– Спецслужба?..

– Вона… Тоді час був такий, що за кожним стежили. Я навіть думаю, що Діма теж… У них служив.

– У КДБ?..

– А де ж іще?.. Тоді всім заправляло КДБ. Приходив додому й невідь чого причіплявся до борщу. Або до моєї зачіски. Або до дітей…

– Чи зустрічалась у вашому оточенні жінка на ім’я Луїза?

– Луїза? – Вербицька занепокоєно поглянула на мене, ніби я відкрив ім’я невідомої суперниці. – Яка Луїза?..

– Не знаю. Я вас питаю… У мого батька зберігся запис із того часу, де невідомий чоловік призначає побачення жінці на ім’я Луїза. Шкода, що ми не можемо зараз прослухати його. За кілька днів перетворю на цифровий, і ми ще раз зустрінемось.

– У той час записували всіх підряд. Діма казав, що він не знає, де працює. На телефонній станції чи в студії звукозапису, – жінка все-таки була обізнана зі справами чоловіка, хоч і поверхово.

– То як із Луїзою? Пригадуєте що-небудь?..

– Луїза, Луїза… Рідкісне ім’я, – знову надпила кави й вибачливо всміхнулась. – Не можу пригадати нікого. Я так викреслила все… з Дмитрового минулого, що, мабуть, перестаралась. Не пам’ятаю…

– А що ви самі думаєте? Що, на ваш погляд, сталося з чоловіками?

– Що я думаю? – перепитала дещо роздратованим голосом. – Убили їх!.. Безсумнівно, убили… Діма мені довго снився. Мертвий… Сяде коло мого ліжка, увесь сірий такий, повільний, наче мара, і говорить тягучим голосом, що йому страшно самому серед лісу… Я його питаю: «Де ти?» А він мені: «Не знаю. Лежимо з Северином, і ніхто не приходить…»

– З Северином?.. Тільки з Северином? – ухопився я за її слова, як дитина, яку порадували.

– Це ж сон! Просто сон, – гірко всміхнулась жінка, яка не старіла. – До психолога ходила, щоб заспокоїтись… І правда. Поміг. За кілька сеансів перестав сидіти наді мною Діма.

– Ось моя візитівка, – подав їй. – Якщо згадаєте якісь деталі, подзвоніть… Я з’їжджу в Київ, потім повернуся. Ми разом прослухаємо запис про Луїзу.

Вербицька взяла візитівку, прочитала, змахнула нею пилинку зі стола. Потім вдумливо глянула мені у вічі.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Не можу уявити свого життя без верхової їзди ( англ. ). ( Тут і далі прим. автора. )