Борис Крамер - Зламані сходи

Постояв біля скляних дверей, наслухаючи, як бубонять батько й син, і подався донизу. У полковника хвороба Паркінсона, яка трясе й відбирає пам’ять. Тільки от здалось мені, що в нього хвороба хитрощів. Дурна, непояснима. Старий упертюх вирішив, що його вже нічого не цікавить, крім чужого життя з книг.

Та давня таємнича справа, схоже, його так дістала, що не хоче й згадувати.

Вербицька призначила мені побачення в парку, у «Сторожовій вежі». Їй туди близько від будинку, де проживає.

Тіні високих дерев хитались у травах. По алеях прогулювались мамочки з візочками, пролітали на велосипедах хлопчаки. Два солдати гойдали на човниках дівчат. Їм та цивільна справа так подобалась, що вони поскидали картузи. Дівчата розвіювали платтями й сміялись.

Бармен зустрів мене як давнього приятеля. Він, напевно, думає, що я хворий на геронтофобію – призначаю побачення старим, а потім їх убиваю в темному закутку. Хлопець з інтересом поглядав на наше з Вербицькою побачення й готував каву. У «Сторожовій вежі» заведено подавати каву без замовлення. Бармен поставив перед нами чашки й відійшов, хмикаючи. Вербицька була дивною жінкою. За інформацією Шамана, їй не менше сімдесяти п’яти. Та це була неправда. На вигляд їй було п’ятдесят, а може, і менше. Струнку фігуру підкреслювали білі штани з джинсової тканини, тісна блузка обтягувала груди. На лиці – зовсім небагато косметики, тільки окремі мазки, щоб приховати стару шкіру та непрохані зморшки. Жінка оптимістично поглядала на мене як на майбутнього партнера. Ще цього мені бракувало!..

– Пані Наталіє! Мене звати Юрій Холоденко, – вирішив я утвердити діловий тон у нашому спілкуванні. – Вам прізвище Холоденко про що-небудь говорить?

– Холоденко? – повела бровою жінка з італійською пенсією. – А має говорити?

– Колись давно ваш чоловік Дмитро Вербицький пропав на полюванні разом із моїм батьком Петром Холоденком, – нагадав я.

Жінка посмутніла, ковтнула кави, дістала із сумки люстерко й уважно оглянула себе. Було видно, що все це вона зробила мимовільно, під впливом спогадів. Те зникнення чоловіка, якого вона кохала, зруйнувало її життя. Як різкий удар блискавки серед ясного дня. Вона казала Дімі, щоб не захоплювався мисливством. Скільки є всіляких чоловічих занять – але ж ні, обов’язково треба тримати вдома зброю. А діти малі, можуть ухопити й наробити біди. Але біда прийшла не з того боку. Чоловік поїхав і не повернувся. Якби був сам поїхав, то могла б подумати, що прилип до іншої. У Діми проскакувало таке в характері – позирав на чужих жінок. Візьме попід руку, а вона вже й розтала. Наталія відчувала, що він здатен на зраду. Але впіймати не могла. Однак, поїхало їх троє. І не могли всі троє втекти з сімей. Це не вкладалось у голову. Наталія рік або й два прокидалась серед ночі й до ранку наслухала, чи не повертається Діма. Кожен шерхіт її будив. Міліція нікого не знайшла й нічого не повідомила. Згодом справу закрили як безнадійну. Вона працювала в магазині, поки той не збанкрутував, виростила сама дітей, а на початку 90-х виїхала на заробітки в Італію. Тепер повернулась і нудьгує в Емську.

– Пані Наталіє, може, пам’ятаєте якісь деталі, дрібнички з того часу, що могли б пролити світло?

З мене був поганий слідчий, бо я не знав, що її запитати через сорок років після події. Які деталі, які дрібнички, коли все змело хвилею часу? Тут не пам’ятаєш, що вчора їв, а це сорок років – ціла епоха, злам віків, розкол держав, рух людей і народів. Пропажа трьох чоловіків давно забулась, як неістотний епізод.

– Молодий чоловіче, ви собі уявляєте, про що просите? – допитливо глянула на мене підфарбованими очима Вербицька. – Мені, навпаки, хотілося все забути, щоб не ятрити рану…

Вона надпила кави й задумано поглянула на бармена, який метушився за стійкою й кидав на нас цікаві погляди. На обличчі жінки виразно проступили зморшки – як не ретушуй, а прожитих літ не сховаєш. Вона мучилась, на неї нахлинули спогади. Та все такі, якими не поділишся з незнайомим юнаком. Дмитро відібрав у неї півжиття, адже не мала більше чоловіка, не вийшла заміж, бо ті, що траплялись, не варті й мізинця Діминого.

– Він мене поцілував… Якось не так, як завжди, – сказала винувато, зашарівшись. – Я довго відчувала той присмак… Ніби прощався.

– Може, ваш чоловік мав ворогів? – не здавався я.

– У Діми?.. Вороги?.. – здивовано поглянула на мене. – Не може такого бути! Діма був компанійським чоловіком… Він до всіх сміявся й з усіма дружив. Не могло бути в Діми ворогів!