Борис Крамер - Зламані сходи

Після кількамісячних страждань матері я ненавиджу лікарняний дух і відгомін болю, який тут аж волає з кожного закутка. Білі халати мені ще довго будуть ввижатися.

На диво, палату інтенсивної терапії знайшов одразу, без провідників. Медсестра в реєстратурі тільки непевно повела пальцем із манікюром: туди, на третій поверх, скраю.

На лікарняному ліжку лежав дідусь – маленький, жвавий, із круглими очима, зовсім не схожий на полковника. Ми іноді людину не бачимо, а тільки форму, бо у формі всі стають суворими й дистанційованими. Форма скрізь править. А зняти форму – то вже й не пізнати чоловіка. Дідусь водив перед собою книжкою – то віддаляв її, то наближав. Намагався читати крізь товсті окуляри. На вигляд мав менше років, ніж заявив капітан Шаман. Слідчий міг позаздрити здоров’ю полковника Сахна. А інтенсивна терапія, мабуть, йому потрібна для профілактики. Планова, так би мовити, госпіталізація.

– Леоніде Яремовичу, можна до вас?

Не чекаючи згоди, увійшов, поклав перед старим дарунки, які нічого не значили.

– Мені порекомендували вас як досвідченого спеціаліста, – продовжував тараторити я.

Полковник залишив між сторінками закладку, закрив книжку й зняв окуляри. Поза читанням він добре бачив і без них. На його обличчі промайнуло вдоволення, бо його давно не відзначали як досвідченого спеціаліста. Проте не вимовив і слова. Замість слів у ньому говорив старий гарт – уважно дивився й чекав, що далі скажу. Йому нема куди квапитись на лікарняному ліжку.

– Пам’ятаєте справу про мисливців, які пропали?

– Хто це вас сюди пустив? – замість відповіді запитав полковник Сахно.

– Один наш спільний знайомий порекомендував звернутись до вас, – я пробивався до нього крізь несподівану насторогу, що промайнула в його очах.

– Який спільний знайомий? – полковник звично допитував і дізнавався більше, ніж я.

– Капітан Іларій Шаман, – вирішив послатися на слідчого. – Він стверджує, що…

– Що він може стверджувати? – обурливо вигукнув дідусь. – Пропив розум і вилетів із міліції!.. Я його сам звільнив!

– Знаю. Він розповідав… Я не про те хотів вас запитати, – мене почала дратувати наша розмова, що не могла підійти до суті. – Власне… Я син Петра Холоденка, третього, наймолодшого учасника тієї… таємничої поїздки. І хочу дізнатись про долю батька.

– Ти, може, журналіст? Писака?.. – не повірив мені полковник. – Десь розкопав стару справу й вирішив погратись у слідчого?

– Журналіст. Фрілансер, – погодився я й показав йому паспорт. – Але це тут ні до чого… Мене справді цікавить доля батька. Ви мені допоможете?

– Хіба тобі п’яний Шаман нічого не розказав? – знову перейшов до допиту загартований Сахно.

– Розказав… Що міг, розказав. Але він бачить тільки зі своєї дзвіниці. Мені потрібні різні погляди на ту давню трагедію.

– Ото те, що він тобі розповів, якщо язик йому не плутав… Те і я знаю, – знову взяв книжку полковник. – Немає тієї справи. Знищили її ще за старої влади… А мене відправили у відставку.

– Гаразд, немає справи. Але є ви. І ви можете мені хоч що-небудь розказати…

– Ти бачиш, де я лежу? У палаті інтенсивної терапії, – не піддався на моє прохання полковник. – У мене діагностували хворобу Паркінсона. Це така штука, що починає трясти й відбирає пам’ять… Хочеш моєї смерті? Нічого я з того періоду, будь він проклятий, не пам’ятаю. Відрізав, забув!.. Книжки он читаю, чужим життям живу.

– Ви чогось мене зустріли, як ворога…

– Я тебе зустрів нормально, – похвалив себе полковник. – Як ворога тебе зараз зустріне мій син Льоня. Він ось-ось зайде…

За цими словами в палату рвучко ввійшов літній уже чоловік із таким само рішучим і твердим поглядом. На мить зупинився, розглядаючи мене. Видно спершу подумав, що то лікар коло його батька. Але я на лікаря був зовсім не схожий. Тож син запитав полковника:

– Тату, хто це?

– Хіба я знаю? – старий натягнув окуляри для читання й сховав задоволену посмішку. – Випадково зайшов. Помилився… Печивом хотів мене пригостити.

– Я зайшов до вашого батька, щоб дізнатися…

Та Леонід мене вже не слухав, відчинив двері й показав на вихід. Він увесь напружився, ніби готувався до бійки. Голову вниз, праве плече вперед… Емськ усіх навчив атакувати.

– Ідіть звідси! Щоб я вас тут більше не бачив! Бо зараз охорону покличу…

Я вийшов, розгублений. Розмова зірвалась. Чи то я в тому винен, що не так почав, не так глянув, чи полковник Сахно навмисне випровадив мене з палати? Здавалося б, що тут такого?.. Прийшов син розпитати про батька, який дуже давно пропав на полюванні. Чого злитись? Чого уникати мене? Хіба я не маю права знати правду?..